Свято зі сльозами на очах

«9 травня 1945 року. День не обіцяє нічого особливого. Єдине, що погода дуже ясна. Навіть навіює хороший настрій, незважаючи на всі події. Як завжди, всі гуртом йдемо до школи, розмовляючи про свої хлопчачі справи. Уроки ще не почалися, й нас усіх просять зібратися на площі, що біля школи. Цікаво, для чого? Директор, хвилюючись, каже, 

що має для нас важливу новину. Потім, не тримаючи інтриги, повідомляє: «Війна завершилася!». Ми всі чекали цього протягом п’яти років! Вчителі та старші учні плачуть. Ми, схвильовані, обіймаємо один одного. Не віриться, що окупація закінчилась, нас більше не виганятимуть із домів фашисти й всі нарешті зможуть жити по-людськи. Уроків сьогодні не буде – йдемо в місто на мітинг. Йти треба кілометрів 7. Більшість - босі, але всі без винятку збуджені та радісні, співаємо пісень. Це справжнє щастя! На мітингу на нас чекають виступи багатьох громадських активістів та військових, які розповідають про значення цієї війни для країни, про шкоду, яку вона завдала нам і про радість довгоочікуваної перемоги. Це означає, що діти
більше масово не залишатимуться сиротами, а жінки – вдовами. І тепер вже не приходитимуть «похоронки» (звістки про загибель, яких так боялись усі). Для мене це свято особливе - батько ще не повернувся з фронту, тому зараз, на мітингу, душу гріє одна лиш думка, що скоро зможу обійняти його. Нарешті в господарстві з’явиться сильне чоловіче плече (під час війни всю важку роботу змушені були виконувати жінки та діти). У війну ми виживали, а тепер починаємо жити!». - Степану Федоровичу Журавлю, який люб’язно погодився описати події цього історичного дня, на момент перемоги було 14 років. Тоді він закінчував лише третій клас, що тягнувся для нього майже три роки – через воєнні

 дії навчання часто переривали, робили вимушені канікули, які могли тривати досить довго. А обійняти батька він зміг лише восени, тому що перемогу хоч і оголосили 9 травня, але воєнні дії тривали ще декілька місяців.




Світлана Попова