11 трав. 2013 р.

Феджора Софія: "Берегти їх треба і цінувати!"


Вклонитися низько героям
Це святе травневе свято
Треба серцем відчувати!
(С. Гордієнко)
Кожного року працюючі нашої країни з нетерпінням чекають травня. І не лише тому, що це пора, коли ми просинаємося під спів пташок, дихаємо на повні груди по-справжньому весняним повітрям з нотками ароматів чарівних квітів, а й тому, що це час численних вихідних. Адже початок місяця нас вітає зі святами, приуроченими весні та праці, а за тиждень ще одне свято чекає для нас, ще один вихідний – 9 травня. Але чи є ці дні для нас тепер святами, чи це лише привід провести час з родиною на шашликах, чи чого кращого – за домашніми справами, замість того, щоб піти на роботу? Що тепер для нас означає дата «9 травня»?!
В наш час, святкування Дня Перемоги перетворилося на, так звану, програму запланованих дій. Перше – це трансляція по телевізорах різноманітних фільмів, передач, документальних серіалів з відповідною тематикою, різних концертів, знятих за півроку до цієї визначної події, на які часто не запрошені навіть самі ветерани. Невже так важко запросити ті кілька сотень людей в рік та зібрати їх в одне місце, щоб справді відіграти концерт на їхню честь?! Друге – це святкові паради, що проходять практично у всіх містах України і закінчуються покладанням квітів до пам’ятників та святковим концертом, хоча там ми, принаймні,  можемо зустріти істинних борців за волю України. Та гірко, що в руках у них по гвоздичці, а сам святковий похід до «вічних вогнів» перетворився на бездумний марш військових, які щодня змушені відбивати такі кроки на плацу перед своїми військовими частинами. Особливо цікаво в цей день подивитися на молодих, красиво одягнених курсантів, що горді перш за все за себе, за те, що крокують, наприклад, Хрещатиком, в той час коли десятки камер знімають їх, а не за те, що шану вони мали б віддавати тим безстрашним, стареньким дідусям та бабусям, які часто по ночам замість снів, бачили лише вибухи гармат та пролітаючі повз голову кулі.
З року в рік, цих людей, які й не задумувалися про те, чи варто віддавати своє життя за визволення України, адже людське життя – найбільша цінність на Землі, стає все менше. Час безжальний до людей та старість бере своє. Роки ідуть і нам скоро в пам'ять про одну з найвеличніших подій в історії Батьківщини залишаться  лише пам’ятники загиблим воїнам та обеліски вічного вогню, якщо і їх не звелять колись зруйнувати, або самі ж ми не зробимо цього. І тому кожного року, свідомі  українці закликають всіх шанувати та гідно віддавати честь ветеранам не лише у ті дні, коли нам доводиться про них згадувати, а у повсякденному житті. Вони заслуговують на пошану всюди і завжди, адже завдяки їм ми маємо право жити на цій землі, ходити її просторами. І перш за все, ці заклики мають сприйматися молодим поколінням, новою генерацією, в тому числі і студентством. І тут є хоч трішки приємного. Адже можна з гордістю говорити про те, що свідомі українці є, і є вони серед студентів і нашого інституту. Дуже приємно було дізнатися про те, що перед початком травневих свят, до ветеранів війни, яких доля поєднала з Інститутом філології, навідалися з вітаннями та дарунками студенти нашого інституту. І любо навіть не від того, що дівчата сходили привітати наших дорогих ветеранів, а від того, якими словами вони відкликалися при це зі сльозами на очах. Ось лише кілька речень, сказаних ними про відвідин.
Рибчак Іра: «Брацейко Ольга Григорівна - 92-річна жінка, яка працювала викладачкою в Інституті філології. Чесно кажучи, я була приємно вражена її чудесною пам"яттю і світлими спогадами викладацьких років (неодноразово із радістю згадувала за Семенюка Григорія Фоковича). Я надзвичайно задоволена зустріччю із цією людиною. Інтелігентна, доброзичлива і світла бабуся.»
Ткачук Іванка: «Разом із ще двома студентами я відвідувала Кирилюк Зінаїду Василівну - ветерана Другої світової війни та колишню викладачку російської літератури в нашому університеті. Ще домовляючись з нею про зустріч, стало зрозуміло, що з цією жінкою буде про що поспілкуватись. І справді, вона неймовірно гостинно запросила нас в оселю і одразу ж до столу, на якому нас вже чекали солодощі та гарячий чай. Зінаїда Василівна розпитувала нас про наші спеціальності, кафедри й викладачів, а потім сама розповіла багато цікавого про університет, яким він був пів століття тому. Також вона показала нам свої праці й підручники, подарувала по книжці кожному. Потім ділилася враженнями, що викликала в неї війна. Загалом, ми погостювали в Зінаїди Василівни майже до вечора, і коли прощались, помітно було, що вона дуже втішена, й просила нас приходити ще. Спілкування з цією чудовою людиною залишило по собі незабутні враження, і я дуже вдячна за надану мені можливість з нею познайомитись.
Феджора Софія: «Вони такі...просто не вистачає слів, щоб описати! Я тільки-но прийшла, він подивився на мене, подивився, що в пакеті і зразу ж вийняв 2 банани. Як я там тільки не відмовлялася - нічого! Також запросив до себе, показав свої ордени(!), медалі(!!), 2 вірші свої зачитав… Емоції просто переповнюють! Ех...слава Богу, що є такі люди! Берегти їх треба і цінувати! ДЯКУЮ!»
І я від себе дякую всім, і їм зокрема, хочу подякувати за це. За те, що зі сльозами на очах та з пошаною в серці говорять по цих важливих для нас всіх людей.



Шевчик Христина

Немає коментарів:

Дописати коментар