11 трав. 2013 р.

Працьовита та талановита...


Посмішка на обличчі, вишукана постава, рішуча хода. Її ми бачимо кожного дня. Світлана Сукач, Голова Студентського парламенту Інституту філології, поділилась з редакцією онлайн-газети «Абzац» своєю творчістю.  


Alter ego

Яскравий, теплий, світлий промінчик прокрався в кабінет моєї душі…Все ніби враз перемінилось , і ось я вже відчуваю запах полум’яно-рожевих троянд… Тепер я не розумію де реальність, а де сон. А може і не хочу розуміти… Ніби дві площини в мені, боряться за право голосу. Одна тягне мене у світ підступних реалій, а інша спокушає пристрастю та коханням. І лише маленький, світлий промінчик дає змогу зрозуміти, що рай на землі існує. Душа набуває іншого значення. Вже не потрібно думати, адже палке серце все вирішує за тебе. Я відчуваю як цей промінчик стає все ближчим. І ось він уже із трепетом доторкнувся до мого тіла. Він такий палкий, він ніжить мене, і здається я от-от запалаю…
Але що це? Сірі стіни, телефон і факс… Кур’єр приніс нову пошту…Все це так банально! Куди ж подівся той промінчик? Він не може просто так піти. Я не сказала йому головного! Куди ж ти? Стій! Він обернувся… і все в мені ніби обернулось з ним. Такий ніжний, ласкавий... Він манить мене своїми золотистими кольорами, і це не можливо порівняти з чимось іншим. Його погляд пронизує мене, і здається він вже досягнув мого серця. О! Як би я хотіла залишитись в цьому світі назавжди. Як би я хотіла сказати йому все що відчуваю! Сказати, що без нього життя нестерпне, що кожної зустрічі з ним я чекаю як дива, що тільки з ним моя душа набуває рожевих і блакитних фарб одночасно. Що кожен його погляд – ніби солодкий мед на душу, що кожен його дотик – ніжна пелюстка на шовковім покривалі… Якби я тільки мала шанс стати таким же ласкавим промінчиком… я б не покидала його ні на мить. Ми б разом безкінечно кружляли світом, люблячи інших своїм теплом і барвами. Тепер я готова! Так! Я все розповім йому! Моя пристрасна частинка бере верх над реальністю. І ось-ось все станеться… Він пригорнув мене до свого теплого плеча, і десь в середині зацвіла вишня-надія. Надія, що так буде завжди… що нічого не стане нам на заваді...
Але на справді все не так. І ось я знову в сірому кабінеті… Тут лише похмурі стіни, від котрих віє холодом… І хочеться тікати, тікати як най далі з цього жаху! Та це не можливо, бо навкруги - життя… Лише мій милий, ніжний промінчик, залишив по собі вже звичний для мене запах, моїх улюблених, полум’яно-рожевих троянд… Мій милий, я так нічого і не сказала тобі… Але я скажу! Я обов’язково скажу тобі все… колись, обов’язково скажу…             

                        Треба подолати

Життя диктує нам свої закони,
Сьогодні власні пани – то є все!
Керують всім! Беруть нас у полони!
А люди мовчки терплять це усе.

Вже опускаються останні руки,
Миритись більше нікому із цим.
Стражденні сили тратяться на інше,
Яскраві фарби бліднуть поміж всім.

Але ж ми люди і нам властиво жити!
Ми мусимо боротись до кінця,
Проклятих іродів ізжити з світу,
Нехай самі собі руйнують майбуття!

Якщо набридли будні темно-сірі,
І це політизоване життя,
Скажи всім «Ні!» Вставай! Іди до цілі!
Керуй кермом жорстокого буття.

Людина – це є щось, що треба подолати,
Ти знаєш це десь глибоко в душі.
Та сидячи удома на дивані,
Наврядчи зміниш русло у житті.



Немає коментарів:

Дописати коментар