31 жовт. 2011 р.

Замальовка №5 (патетична)

Надихають «Степовий вовк» Германа Гессе і «Чарівна флейта» Моцарта.

Жила душа у синьому мареві і плекала в собі турботи й думки. Вона зростала і вчилася бачити суть. Вона поглинала весь світ і прагнула всотати перлини божественної мудрості. Вона не знала іншого буття, окрім власного, а тому чуже існування здавалося їй надуманим і несправжнім. Прекрасне жило у музиці. Вона це знала напевно і шукала між нотами таємниці світобудови. Вона шукала істину, бо не знала, що чисте пізнання – то руйнація. Пекельний вогонь вона сприймала за сонячні бісики і тремтіла в блаженстві розкутої гри фантазії, не знаючи, що кожної солодкої миті вона розщеплюється на безліч буремних «Я».

І якось розвіялось марево. І блакить розчинилася в густому тумані, і світ почорнів, і заснув на руїнах цілісності сірий попіл.

Душа вважала, що світ усередині неї подвоївся. І дві сили стали на герць одна проти одної. І перша з них була Замріяна слабкість, а друга – Звірина Лють.

О, ця війна була суцільним випробуванням. Нелегко бути полем бою для двох ледь не протилежних сутностей. І з часом Душа забула, що від народження була цілісністю і звикла до множинності своїх «Я». От тільки їх було не два. Мільйони душ, дрібних і непомітних, жили у ній і не здогадувались, що живуть по-сусідству. Душа полювала на «Я» всередині себе і, вполювавши одне, влаштовувала суд інквізиції. «Я» горіло прекрасним вогнем і, помираючи, дарувало життя тисячам, десяткам тисяч подібних до себе. Душа не чула натовпу у собі і вважала, що «Я» незнищенне. Тоді вона вперше злякалася вічності: а що як вічне життя – це вигадка вічного помирання? Божевілля. Душа згадала про Моцарта і заспокоїлась, бо музика таки живе, а не конає.

Заплутавшись у собі, душа лишила позаду внутрішній розбрат між сутностями і вийшла назовні, в той світ, що його колись вважала несправжнім. Їй було байдуже. Вона йшла з темряви, з глухої пустки і опинилася у вирі карнавалу – танців, обіймів, ніби чиєїсь кольорової фантазії. Душа задумалась: чи це не її вітають з поверненням, чи не є і вона сама чиєюсь сутністю? Чи може бути так, що за безліччю своїх проблем вона забула, що належить чиїйсь душі і має живити її натхненням і спогадами?

Затихла музика. Припинились танці. І раптом – барабанний бій. І десь засміявся Моцарт. Душа здогадалася! Вона відчула, як в ній оживають убиті «Я», вона відчула їх усіх разом, і світлом наповнилися всі її сутності. І, побачивши один одного, сутності посміхнулися і довго ще лунали радісні голоси. Душа не була щаслива, але ж тимчасово. Тепер вона знала, що є частиною якогось безмежного Всесвіту, де інші душі живуть за чудернацькими правилами і пишуть дивакуваті закони. Вона побачила, що й у цьому величезному Всесвіті існує безліч маленьких світів, де все те саме і всі ті самі, але ніби водночас різні до невпізнаваності.

Тепер Душа знала, що щастя – то гармонія сутностей всередині неї. І кожне «Я», здобуте в блаженній миті пізнання, із першим подихом своїм долучається до старого, але бадьорого товариства.

Анастасія Кучинська

Втрачений рай


Втрачений рай - так говорять про Львів поляки. Росіяни ж згадають про відоме Львівське пиво і про популярний в радянський час фільм «Д'Артаньян та три мушкетери». А ми з щирою любов’ю називаємо це місто культурною столицею України.


Просто на вході до Червоного корпусу актори львівського вуличного театру «Воскресіння» давали виставу, за якою могли спостерігати всі біжаючі. Так розпочався День Львова у Київському національному университеті імені Тараса Шевченка.

Заступник Львівського міського голови Василь Косів провів відкриту лекцію для студентів КНУ на тему: «Чи зможе Львів стати новою туристичною Меккою Європи?»

«Що означає Львів сьогодні? Що про нього знають у світі?»- таким питанням розпочав лекцію заступник мера Львова. На жаль, для світу місто Лева ще не відкрите, але в Україні це одне з найпопулярніших місць відпочинку. Коротко згадуючи у своїй лекції історію міста за останніх 100 років, Василь Косів порадив сміливо називати Львів «містом кохання». За однією із версій, Львів заснував Данило Галицький у 1247 році з нагоди одруження свого сина Лева Даниловича на угорській принцесі Констанції, тому романтика стояла біля витоків цього міста.

Кольорів життю у Львові надають культурні події, кількість яких вражає: більше ніж 100 фестивалів на рік. Популярними є міжнародний книжковий "Форум видавців", Джазовий фестиваль, Свято шоколаду, а також вуличні фестивалі, де архітектура старого міста виступає в ролі декорацій. До святкування 750 річниці Львова (що відбулося в 2006році) було створено логотип міста. Він складається з намальованих різнокольорових зображень дзвіниць центральних храмів міста та вежі міської ратуші, всі храми на логотипі належать до різних конфесій, що свідчить про поліетнічність львів’ян. Василь Косів згадав і про такі відомі туристичні бренди як "Криївка", "Старенький трамвай", "Мазох-кафе", наголосивши на тому, що вони допомагають Львову завойовувати серця туристів.

Похвалився лектор і підготовкою міста до УЄФА 2012 р., а саме про встановлення на вулицях Львова, які охоплює зона ЮНЕСКО, нових табличок з назвами вулиць. На них, окрім звичної для нас кирилиці, є транслітерація латинкою, тому за іноземців можна не переживати. Вони вже не заблукають у Львові. Як бачимо, Львів крокує до своєї мети, а саме до звання «нової туристичної Мекки» Європи.

Коломисюк Інна

Хочеш працювати? Тоді слухай!

13 жовтня у стінах Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка відбувся ярмарок вакансій для студентів та випускників. Організатором заходу стала команда центру працевлаштування студентів «Імпульс», яка поставила собі за мету стати відправною точкою у процесі розвитку кар’єри кожного, хто матиме на це бажання.

Студенти-філологи та гості ярмарку мали змогу отримати консультації щодо працевлаштування. Роботодавці розповідали про те, як проходити співбесіди, складати резюме та підбирати вакансії відповідно до своїх здібностей.Філологи поцікавилися у компаній-роботодавців, якими є обов’язкові умови працевлаштування. Позиції представників компаній щодо цього питання зачепили вічну проблему самореалізації майбутніх випускників.
Де потрібен сьогодні філолог? На ринку праці нам пропонують такі вакансії: перекладач, копірайтер, контент-редактор, коректор, піар-менеджер. Проте жоден із роботодавців не заперечив можливості розвитку студентів гуманітарного профілю в іншому напрямі, оскільки базове знання філолога є ґрунтовною основою для опанування багатьох інших професій.

Отже, філолог – це універсальна людина, яка може зреалізуватися у найрізноманітніших галузях, але якою ціною? Більшість роботодавців бажають мати у своєму штабі універсальних працівників, які зможуть виконувати не лише вузькоспеціалізовані завдання, а й орієнтуватися у сфері економіки, менеджменту, юриспруденції, адмініструванні, перекладанні etс. Постає питання: як бути філологові? Чи потрібно йому розширювати свої можливості, аби знайти місце у сучасному світі? Відповідь одна: потрібно, адже кожна людина має завжди прагнути до саморозвитку, до розширення свого кругозору. Якщо поглянути на цю проблему з іншого боку, то побачимо, що філолог стане гарним робітником, коли змінить свою кваліфікацію на іншу, залишивши при собі лише філологічні задатки. Але це вже ж не справжній філолог? Як бути з цим?

Поради студентам-філологам щодо працевлаштування

1. Обрання сфери та напрямку кар’єрного росту

Філолог в першу чергу має чітко для себе зрозуміти, де він хотів би самоствердитися. Після цього можна вже розгортати свою кампанію щодо отримання престижної роботи. Потрібно враховувати те, що ваша кваліфікація відповідно до обраної сфери може перетворитися на фікцію. Постає питання: чи хотіли б ви взагалі відійти від того, чому навчались кілька років? У якій мірі – повністю чи частково? Але при цьому треба зважити, що філолог "у чистому вигляді" має менше шансів збудувати кар’єру.

2. Освіта

Головним критерієм працевлаштування є освіта. Тобто ваш диплом, але не наповненість його, а престижність закладу. Студентам Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка дуже пощастило, бо наш ВНЗ вважається одним із кращих в Україні, до того ж, сам ІФ знаходиться на перших позиціях філологічної сфери. Як відомо, між оцінкою і знаннями є величезна різниця. Оцінка може бути поганою через непорозуміння з викладачем чи вашу пасивність. А знання не залежать від оцінки.

Головним є те, що ви можете зробити. Пам’ятайте, що знання та навички є основними, бо ніхто вас не візьме працювати, якщо ви не вмітимете елементарного – грамотно писати.

3. Людські якості

Якщо ви енергійна, цілеспрямована, комунікативна, харизматична, ініціативна людина, то вам забезпечене місце на хорошій роботі. Багато роботодавців звертають увагу на вашу активність, яка є запорукою прогресу людського єства. Філологи, займайтеся студентським самоврядуванням! Студпарламент, профспілка, КВК, творчі літстудії та драмгурток нададуть вам певного досвіду у спілкуванні, організуванні, плануванні etс.

4. Резюме

Складати резюме потрібно грамотно. Воно повино бути лаконічним, але змістовним. Не варто соромитись, пишіть про все, на що ви здатні. Обов’язково прикріпіть фото, оскільки в більшості компаній резюме без нього навіть не розглядатимуть. Якщо ви відправляєте резюме на електронну адресу, то напишіть супровідний лист, де вкажіть причину обрання цієї вакансії і чому саме ви маєте посісти її.

5. Співбесіда

Зовнішній вигляд має бути стриманим та охайним. Саме від нього іноді залежить настрій бесіди. Відповіді на запитання повинні бути логічними та грамотними. Кожне слово повинно звучати чітко, впевнено, аби роботодавець зрозумів, чого від вас чекати. Забудьте про «ниття», «мямляння» та «сюсюкання». Від вас має віяти впевненістю, цілеспрямованістю та бажанням працювати. Адже світ лише питає: а ти можеш? Якщо так, то доведи!

6. Моральна налаштованість

Пам’ятайте, все що потрібне – легке, все що не потрібне – тяжке. Це я кажу до того, щоб кожен не силував себе до справи, яка не до душі. Шукайте те місце, де вам буде комфортно і приємно. Коли робите те, що до душі, світ дає вам підказки. Не сумнівайтеся в собі. Не бійтеся інакшості. Не бійтеся довіряти собі. Не відкладайте на завтра, не лінуйтеся, адже найкращі можливості приходять невчасно.

Бажаю всім знайти себе!

Олександра Борейчук

Про те, як гора до Магомета не пішла

Під дрібним і противним дощиком хлопці й дівчата у світлофорно-червоних кепочках, тремтячи на жовтневому вітру, показували учасникам міжнародної конференції творчої та наукової інтелігенції країн СНД, як дістатись до будівлі, що знаходиться просто через дорогу. Здається, правила приписували ще посміхатись, але виходило поганенько. Втім, учасники і самі це чудово розуміли.

"І чого вас оце тут поставили, на холоді, на вітру", - обурювався один із учасників конференції, з жалем поглядаючи на кількох дівчат, які мокнули під дощем. Організувати і мотивувати - ці два основні правила є універсальними для тих, хто прагне результату колективної праці. Перетворення свята науки на головний біль "обслуговуючого персоналу" можна було уникнути, і нижче ми спробуємо це довести.

Мотивувати

У Радянському Союзі з цим було простіше. Від людей-гвинтиків вимагалося бути функціями, яка зіб`ються у гурток, підуть туди, куди скажуть і зроблять те, що вимагатимуть. При цьому власна думка, а повсякчас і елементарна логіка лишались поза дистанцією. Неприємних моментів було достатньо. Найбільш прикрим було те, що спочатку студентам, які повинні були вартувати під університетом, пообіцяли вихідний день наступної суботи після конференції. Втім, дуже швидко передумали. Потім знову змінили рішення і таки дозволили "вартовим" залишитись вдома. Але про це всі дізнались в останній момент. Окрему хвилину задоволення всі пережили у ту мить, коли в доволі жорсткій і ультимативній формі сказали, що: по-перше, лише кияни і жителі Київської області будуть відбувати "повинність", по-друге, що присутність обов`язкова, хоч ти вмирай. Як ви розумієте, це не додало натхнення ані студентам, ані викладачам, яких "припахали" у вихідний день (якщо взяти до уваги робочу суботу наступного тижня). Таємницею також лишився принцип відбору спеціальностей, залучених до заходу, оскільки "конференційно зобов`язаними" виявились лише студенти-україністи та японісти. "Ми що, другий сорт? Де інші спеціальності? " - обурювались студенти.

Організувати

Мова піде не про ідеї експлуатування, старі, як сам Всесвіт, а про сам підхід до організації, який виключав саму можливість "згладження" гострих кутів। В ситуації, в якій без "живих вказівників" не обійтись аж ніяк, для уникнення загального обурення достатньо було буквально декількох кроків. Перший - офіційно і заздалегідь оголосити, що студенти ВСІХ спеціальностей (не лише філологів, але й тих, хто навчається у червоному корпусі) і всіх курсів можуть брати участь у організації "живого ланцюга" в обмін на відпущення з пар в наступну суботу. А також простимулювати можливістю одержання додаткових балів. Повірте мені, бажаючих було б достатньо (опитування це довело). Другий - студентів, які стояли годину на вулиці, як мінімум забезпечити гарячим чаєм, оскільки все ж не травень місяць за календарем. Авторка статті відчула це на власному досвіді, наступного дня після конференції прокинувшись із нежитем. Якщо на чай не було грошей і часу, то змінювати локацію задубілих філологів: тих, хто стояв у корпусі, через двадцять хвилин несіння вахти відправляти у корпус грітися, а тих, хто чергував у корпусі - на вулицю. Третій - застудженим студентам сказати, щоб вони лишались вдома. Підвищення престижу ціною здоров`я, до того ж, чужого - це не вихід із становища. Принципово інший вихід - відмовившись від необхідності стояння на вулиці, організувати групу людей, які б централізовано відводили делегатів до їдальні. Це було б не менш ефективним, хоча і не настільки видовищним. Найменш презентабельне, але також дієве рішення - взагалі обійтись без залучення людей, встановивши вказівники. Про це з обуренням зазначали самі учасники конференції. Більшість делегатів взагалі залишали учасників хелп-тім без уваги, минаючи їх на крейсерській швидкості. Наостанок. Взаємна повага учасників один до одного є запорукою результативності будь-якої справи, і продуманість є її безпосереднім проявом. Ситуація, в якій опинились студенти, є насправді маркуючою, і неважливо, що вона торкнулася лише певного кола людей. Гора не пішла до Магомета. Це, на превеликий жаль, не дивує. Запропонувати йому більш зручну дорогу, не примушуючи дертись через хащу вона цілком могла. Але, на превеликий жаль, не схотіла.

Дар’я Ігнатенко

1 жовт. 2011 р.

Homo Viator

     Шановний першокурснику, напевно, зараз ти очікуєш на чергову порцію сентиментально-урочистих слів, на кшталт тих, які лунали зі сцени 1 вересня. Забудь.
     І хоч ти ще не пройшов повноцінної ініціації (мається на увазі – першою сесією), але через місяць після посвяти смішно розповідати тобі, куди ти потрапив. Ти доросла людина і вже встиг трохи розібратися в ситуації.
    Напевно, також недоречно розповідати тобі про те, чому економіст, лікар, юрист – це професія, а філолог – це скоріш стан душі і стиль життя. Проте, таке розмите уявлення анітрохи не робить тебе гіршим від них. (Якщо будеш справжнім філологом, завжди зможеш це довести завдяки гігантському словниковому запасові і як мінімум трьома мовами).
    Уяви шість років навчання у вигляді сходів. Зараз ти ледве подолав першу сходинку. Але від того, наскільки впевненим буде твій крок, залежатиме дуже багато, ледь не все.
   Якісь речі ти маєш полюбити, до якихось – просто звикнути (але не плутай – мова тут не йде про ситуацію прямого порушення твоїх прав!). Цілком можливо, що час від часу не спатимеш ночами. Навчишся прогулювати пари – але не через те, що хотітиметься піти в кафе з друзями, а спочатку через те, про що був попередній пункт. Закохаєшся. Зненавидиш. Пробачиш. Знайдеш друзів. Вивчиш студентські прикмети і вперше опівночі крикнеш у вікно «Шаро, прийди!!!», відчайдушно вчепившись у відкриту заліковку.
    Все це буде. Не стану витрачати твій і свій час порадами з методички «Як бути гарним студентом».
    Дозволю собі лише одне коротке побажання: що б не сталося, ніколи не втрачай себе і не зливайся з натовпом. Бо зворотній процес може зайняти цілу вічність.
     Стосовно самореалізації. Тут тобі пощастило.
     Чого бажаєш? Влитися в дружній колектив студентського парламенту? Або профкому? Читати свої твори на зборах літературної студії? Писати у газету чи брати участь у словесних дуелях дебатерів? Танцювати і співати у народному ансамблі? Цілком можливо, що тобі спаде на думку створити власний проект, який об’єднуватиме людей навколо тебе і твоєї ідеї. У цьому випадку головне – не боятися і вірити у свої сили.
    Чи пам’ятаєш ти відео на пісню легендарних Pink Floyd, там, де йдеться про “we don`t need no thought control”? Жалітися на невідповідність чистих сподівань суворим реаліям можна, але ефективність прагнутиме до нуля.
     До думки про те, що «інститут – це лише освітня установа» спішимо додати: інститут – це ти. І ти можеш набагато більше, аніж можеш уявити.
 
     Дар’я Ігнатенко 

Замальовка №4

    Надихає «Монетка й місяць» Сомерсета Моема (“The Moon and the Sixthpence” by Somerset Maugham) і полотна Поля Гогена    “We were like tram-cars running on their lines from terminus to terminus, and it was possible to calculate within small limits the number of passengers they would carry”.
      Ми були схожі на трамвайні вагони, спрямовані рухатися на рейках від зупинки до зупинки; і майже точно можна було визначити кількість пасажирів, котру ці вагони перевезуть.

     Ми все життя танцюємо ламбаду. Хапаємо руками сусідову спину і відчуваємо чиїсь дотики на собі. Вправо, вліво, уперед. І музика навколо така знайома, ніби ти сам її написав. Вона лунає в твоїй голові, у серці, думках, а ще під неї крутять дитячі калейдоскопи. Ми, граючись, будуємо життя. І тут не йдеться про легковажність, наївність чи брак відповідальності. Ідеться про встановлені правила, вибудувані алгоритми, що їх ми дотримуємося, маючи на меті зберегти і примножити блага цивілізації. І кожен, хто йменує себе будівничим, за контекстом – творцем, знає про ці догми. Адже раз піднявши сокиру, аби розтяти надумані пута суспільних пріоритетів, ти хочеш уже похитнути цілу споруду, що здійнялася над гниллю потоплених тисячоліть. І ця споруда – цивілізація.
     І саме так вимальовується образ людини, що стоїть поза колом свого оточення, стоїть на самоті і попри всі докори не прагне тіснитися у щільних рядах до-себе-подібних.
Усюди нас вчать послідовності у викладі думок і зміні життєвих позицій. І долю свою ми нібито маємо штовхати поперед себе стежками логічно вибудуваних поглядів на життя. А все таке намішане і справжнє, а не розбите на категорії, штучне і впорядковане, закрите у шкарлупках конкретних понять.
    Я схиляюся перед усіма, кому доводилося спиняти буденність і бачити суть метушливого натовпу, себто інертні тіла довкола.
    Що таке мистецтво? Безумовно, надбання культури, продукт людського генію. Цей світ балансує на межі руйнування й творення. І всяка істина, що зійшла на ниві безмежних просторів фантазії, доповнює і по-своєму тлумачить таємниці світобудови. Тож, іскра, що горить між зімкненими долонями митця, розпалює душі, сповнені нестерпною жагою пізнання. І вітер, що гуляє між брилами напівзасвоєних знань, розлючений у вирі чистого споглядання, роздмухує в цих душах несамовите багаття, аж до плавлення розпеченого заліза тієї металевої доби, де всім нам довелося жити.
    Чи може бути більшою та дистанція, що відділяє Місяць – небесне тіло, творіння потужної космічної сили, – і монети, номіналом у шість пенсів, що її тримає у руках бідний, нужденний чоловік? Чи можна подолати прірву, що розриває два береги, якщо на одному з них стоїть нудний і непримітний службовець, життя якого – буденне «сьогодні», а на другому – людина, що забула своє минуле і ніби відмовилася від ґрунту під ногами, здійнявши себе високо над головами перехожих, із потрощеними у тисняві життями? Чи взагалі колись існувала людина, здатна не відчувати сорому, жалю, докорів сумління або любові до живої істоти; людина, що не могла побороти демона у собі і змушена була йому коритися; якщо демоном цим була жива уява і нездоланний творчий потенціал? Таким був Чарльз Стрікленд – художник, що бачив світ інакшим. І таким, нібито, був Поль Гоген, чия блискуча постать, прикрашена авторською сміливістю, живе на сторінках роману Сомерсета Моема.
     Роман “The Moon and the Sixthpence” розповів мені про Таїті, про множинність творчих «Я» митця і про цілковиту немічність суспільства. Я дізналася, що й автор може не розуміти своїх героїв, якщо вони позичені з реального життя. Уперше я усвідомила, чому творчий дар інколи називають прокляттям. І, звісно, зацікавилася імпресіоністичними полотнами. Роман підходить усім, чия пристрасть збирати враження.

      Анастасія Кучинська

Американське літо юних філологів

    Наше покоління не памятає залізних завіс. Ну то й слава богу. Адже завжди приємніше живеться, коли світ перестає мати форму плаского млинця на двох китах (чи які там ще були уявлення у народів світу), а набуває своєї нормальної форми. Останнім часом численні програми обміну переконливо доводять: для того, щоб побачити щось окрім пейзажу за вікнами власної квартири, не потрібно бути мільйонером. Трошки авантюризму та кілька сотень доларів (про які ти знаєш, що вони повернуться назад) - і можна починати готуватись до кількамісячного вояжу під назвою "На що я здатен насправді".


І от, коли від батьків тебе відділяють тисячі кілометрів, починається найцікавіше...


Розповідає Єлизавета Тишкевич, студентка 3 курсу, відділення японістики:


Коли мене виписали з лікарні, моїми першими словами стало: «Це були найкращі два дні мого літа!»
Чи то і справді було так, чи це моя трохи схиблена підсвідомість вже звикла сприймати все в позитивних барвах - сказати точно не зможу. Проте, завдячуючи саме цій історії, моє «ульотне літо в США» перетворилося на справжню «Full-schedule trip», поза якою лишилась лише американська в’язниця, візит куди, на мою думку, було доречнішим відкласти принаймні на наступний рік.
А почалася ця історія досить тривіально, як і безліч історій людей, що потрапляють до лікарні. Одного досить звичного вечора, саме коли ми з моєю тамтешньою подругою вдома переглядали черговий неякісний фільм, у мене почався сильний біль в животі. 
Протягом чотирьох днів я героїчно терпіла і пила знеболювальні. Біль не закінчувався ні на хвилину взагалі. Я прокидалась, йшла на роботу. Там ставало трохи краще, бо ти про себе трохи забуваєш, а коли верталась сама додому, або коли всі лягали спати і я лишалась одна, починалась істерика. Істерика тому, що кількість знеболювального стабільно зменшувалась. А на додачу до цього знесилювало ще й розуміння того, що ти один, в чужій країні, і як і до кого звернутися по допомогу ти просто не знаєш. А тим паче ти вже добре підгодований байками про ціни на американську медицину.
На шостий день цього суцільного пекла (із пігулок залишилась одна таблетка Но-шпи), коли біль став принаймні не постійним, а проходив час від часу,  я вирішила зробити крок в безодню і подолати ще один бар’єр перед невідомим в своєму житті. Саме цим невідомим і стали американські лікарі.
Зрештою я наважилась подзвонити в страхову компанію і спитати, як жити далі. Отримавши потрібні  пояснення, попрохала свого роботодавця відвести мене до лікарні. Через приблизно годину після цього я вже сиділа в блискучому холі закладу під назвою Мед Експрес  і чекала на огляд лікаря. Щож… підсумовуючи всю цю історію, потрібно сказати наступне: люди, якщо ви раптом захворієте в Америці,  не ходіть в "Мед Експрес"! Огляд там коштуватиме вам  140$, а врешті, все, що з вами зроблять – поміряють тиск, температуру, потиснуть на потрібні місця (як живіт в моєму випадку) і відправлять до відділу невідкладної допомоги, де зроблять ВСЕ ТЕ САМЕ тільки БЕЗКОШТОВНО (бо ж у вас буде заповітний «іншуренс»). (Власне, якби не сенсорний апарат, який видавав паперові рушники в туалеті, я б взагалі не зрозуміла, за що заплатила).
У відділенні невідкладної допомоги мене мали б просто просканувати, адже причиною  девяти кіл пекла, які спали на мою долю, запідозрили гострий апендицит. 
В кімнаті очікування було настільки холодно, що мені здалося, ніби вони бояться, що мої внутрішні органи зіпсуються ще до моєї смерті. Чекати на свою чергу було досить довго. Можливо, тому, що я не взяла з собою книжку. Чи, можливо, тому, що вперше в житті сиділа з крапельницею  у вені. Чи тому, що мене скажено трусило, чи то від холоду, чи від страху.. Проте, через півтори години, коли нарешті настала той час Ч, довелося відкласти майже прочитаний журнал для молодих матусь (!) і покірно прослідувати за медсестрою.
На мене натягнули лікарняну піжаму і поклали у великий сканер. Це було страшно. Хоча і,  вочевидь, безпечно, але ж страшно. Завершивши фотосет моїх внутрішніх органів, мене відвезли до кімнати обстежень (пояснюючи наперед, скажу, що в американських лікарнях всіх пацієнтів возять на візочках, тож потреба у використанні власних ніг у мене на наступні два дні відпала майже зовсім). Згодом до мене приїхали мої друзі, і вже всім нам лікар пояснив, що їх підозри на апендицит справдилися і або вночі, або зранку мені зроблять операцію, а вже через два дні я буду бігати аптеками Піттсбурга, шукаючи мазь від шрамів.
Сказати, що я сильно засмутилась з того приводу, я не можу. Навпаки, було декілька речей, що втішали найбільше: перше - що батьки далеко і нічого про це не знають і не хвилюються;  друге - якщо мені й випало на долю розпрощатись з нікому непотрібним органом, то хай краще це станеться в країні Доктора Хауса.
Що ж, «Абзацу» не вистачить, щоб передати наступні два дні з мого життя. Для бажаючих дізнатись, що ж сталось далі, скажу, що операція мені не знадобилась і в решті проблема була зовсім в іншому. Натомість я пройшла повний медичний огляд в американській лікарні і повністю одужала.
Головне, що мені б хотілось сказати цим всім – якщо ви раптом серйозно захворіли, будь ласка, не терпіть і не намагайтесь самостійно лікувати невідому хворобу! У всіх учасників WAT є страховий поліс. Так, там може бути написано, що він покриває лише 100 $ за випадок, наприклад. Але якщо ви надасте дані цього полісу під час реєстрації в лікарні, з вас не візьмуть не центу.
Щасти всім! Посміхайтеся і будьте здорові! :)

Наскільки б не були умовними кордони в сучасному світі, подорож в іншу країну - завжди культурний шок і розгубленість, які іноді можуть вартувати забагато. Втім, не будемо згущати фарби.

Василина Тригубишин, студентка 3 курсу, відділення україністики:

Спроби відповісти на питання, де ти почуваєшся комфортніше – в Україні чи у США, приречені від самого початку. Просто все інше. Інші люди, інший стиль життя. Хоча, поживши кілька місяців в Америці, розумієш, що у цих людей глобально ті ж проблеми, що і у українців. Відмінність невелика: вони просто говорять англійською.

Стосовно працевлаштування, мене вразила умовність контракту. Тобто, якщо якісь твої претензії підкріплюються фразою «А у мене в контракті записано…» то у відповідь чуєш, куди ти можеш запхати цей папірець.

Я чула про деяких людей, які навіть не з’являлись на тій вакансії, на яку їхали – просто знаходили собі іншу роботу. Спочатку ми дуже сильно боялися звільнення, але, зустрівши людей, які без особливих проблем влаштовувалися вже на третю вакансію, заспокоїлись. Веселі ситуації також виникали з робочими візами. Я знала дівчат з Таїланду, у яких візи закінчились вже два місяці тому, але вони продовжували працювати, і ніхто взагалі не заперечував.

У моєму випадку не обійшлося без обману: коли ми їхали до США, при виборі міста й вакансії нам пообіцяли, що ми житимемо досить близько до океану. «Всього одна година – і ви на узбережжі», - спокушали нас. Але дійсність виявилась набагато суворішою. Якщо ми хотіли покупатися в океані, мусили вставати о п’ятій годині ранку і добиратися з пересадками, - а громадський транспорт у США взагалі ніякий, бо всі мають машини, - до місця призначення. Назад мусили вирушати не пізніше 4-ї години дня, бо через відсутність транспорту ризикуєш залишитись на узбережжі з ночівлею. В результаті біля океану за всі три місяці ми побували лише три чи чотири рази.

Справжньою екзотикою стали «чорні райони». На виданій нам мапі вони були позначені жирними червоними хрестиками, які означали, що гуляти там в прямому сенсі небезпечно для життя. Розбої, перестрілки та торгівля наркотиками просто на вулицях там сприймається як річ, яка не виходить за рамки норми.

Нам дуже пощастило зі ставленням: наш менеджер був одружений з українкою, і тому ми могли дозволити собі таке, за що інші вже давно мусили б пакувати речі. Під кінець місцеві дівчата, яких вичитували за якісь помилки, незадоволено шипіли: «Ну звісно, на мене кричать, бо я ж не з України».

Тамтешня їжа видалась мені несумісною із життям. Вода – дуже добра, чиста, але продукти – це жах. Спробували якось купити місцевого хліба, але він був схожий на великий шматок пластиліну, без смаку і запаху.

Але все це дрібниці в порівнянні з тими враженнями, які лишились після поїздки. Мені хочеться туди повернутись.

Підготувала Дар’я Ігнатенко

Stay Hungry. Stay Foolish

     В Інституті філології студентське самоврядування схоже на якусь рослину навесні, котра оживає після зимової сплячки. Але на відміну від природи, у Студпарламенту Інституту філології цикл в кілька разів довший: довгі кілька років у ньому тривала зимова сплячка без видимої для всіх студентів роботи і лише два роки тому настало весняне пробудження. 

     Весна для СПІФу почалася, як на мене, тоді, коли його очолила Крістіна Морозова з її молодою командою ще у 2009 році. Рік їхньої діяльності не був революцією на рівні Інституту філології, зате став революцією всередині самої структури Студпарламенту: було залучено кілька десятків активістів з молодших курсів (особливо з першого!), більшість із яких і досі залишаються в команді Студпарламенту або діють в інших структурах на рівні інституту.

      Коли минулого року Крістіні настав час складати повноваження, я вирішив балотуватися на посаду голови СПІФ з ідеєю, котра тоді все більше розбурювалася в моїй голові: зробити революцію в студентському самоврядуванні на всеінститутському рівні! «Діяльність Студпарламенту має відчувати на собі кожен студент Інституту філології! Ми повинні бути кращими серед усіх факультетів Університету!» – ось та планка, яку я поставив собі, коли йшов на вибори, із якою здобув перемогу і яку поставив перед своєю новою командою. І тепер я розумію, що хоч і не відразу, але цю планку ми здобуваємо. І новий поштовх до цього дав останній проект мого СПІФу – «Куратори першокурсників». 

     Я неймовірно радію, що ми знайшли і відібрали кураторів майже для всіх груп першокурсників, що всі наші куратори справді замотивовані, активні та відповідальні, а першокурсники з їхньою допомогою легко адаптувалися до студентського життя і вже активно долучаються до студентського самоврядування. Тепер залишається розвиватися і йти лише вперед! Як на мене, ціль «СПІФ для кожного студента» має тепер стати для нового Студпарламенту необхідним принципом роботи, але новий голова мусить собі поставити якусь іще вищу планку – наприклад, «Налагоджена системна робота СПІФ» або «5 нових всеінститутських проектів».

     Оглядаючись на свою діяльність як голови СПІФ тривалістю всього в півроку, я сам дивуюся, як ми з командою встигли стільки всього реалізувати! Не посоромлюсь назвати все, адже кожен захід був для нас спільним досягненням і в кожному ми, організатори, залишили частинки себе: концерт до Дня закоханих, благодійний концерт гурту «Дівчина Джона» (зібрали більше 5000 грн для лікування нашого студента Ярослава Петрика), Ярмарок молодіжних організацій (Інститут філології чи не вперше відвідали з презентаціями AIESEC, Європейський молодіжний парламент, «Наука при каві» та 5 інших організацій), цикл публічних лекцій, тренінги з працевлаштування, грандіозний концерт до Дня філолога, Куратори першокурсників і звичайно ж – газета «Абзац», із якої ви й читаєте ці рядки))) Все це справді досягнення, хоч і хотілося реалізувати ще багато інших проектів. 

     На плечі новообраного голови СПІФ тепер лягає велика відповідальність. Найперше – тримати марку, адже цього вимагає стиль і рух в роботі, заданий теперішньою командою СПІФ. Наступним завданням є новаторська діяльність нового голови (пробачте за тавтологію): обов’язково мають бути реалізовані нові проекти, які є корисними та необхідними для студентів Інституту філології. Тут, до речі, важливою стратегією буде закріплення статусу Студпарламенту в очах адміністрації. Вірний шлях для цього – захист прав студентів, подання скарг на все, що нас не влаштовує в Інституті філології, – на неякісне обслуговування, непотрібні предмети, некваліфікованих викладачів… Справді, на третій рік активної діяльності СПІФ повинен укріпити свій статус як осередку активних, розумних і небайдужих студентів, котрі є джерелом якісних змін у студентському навчанні та житті! 

      Наостанок новій команді СПІФ (у якій, я сподіваюся, залишиться багато з наших «старих») хочу побажати віри і впевненості у своїх діях, розуміння важливості командної роботи (лише разом ми сила: або виграємо всі разом, або програємо поодинці) і великого-великого ентузіазму, який, повірте, окупиться і повернеться до вас сторицею (ви ще й самі не можете уявити ЯК))). А ще бажаю зрозуміти і прийняти в своє життя настанову Стіва Джобса: «Stay Hungry. Stay Foolish» – лиш тоді досягнете висот!

Богдан Деркач,
Голова СПІФ 2010-2011

«Як наші гуртожиток відвойовували»

     Весна. Чудова пора для майже шляхетних вчинків студентів: дехто нарешті розпочинає навчатися, м’яко пишучи, «паритися», а хтось навпаки, забуває про все і керується бажаннями даної пори. 
     Існує ще одна болюча причина для хвилювання: четвертий курс виселяють після захисту дипломної роботи, і на період здачі вступних екзамені є великі шанси залишитися жити на Ж/Д вокзалі. Та студенти – то вельми оптимістичний та винахідливий народ, і з цією дріб’язковою проблемою кожен якось справлявся, і доволі вправно. 
     Одні писали заяви, щоб їм надали «койко-місце» в гуртожитку в будь-якій кімнаті. Дуже цікава назва, до речі. Коли чую це слово - «койко», в голові виникають зовсім не позитивні асоціації. Інші, стоячи на колінах перед завідувачем гуртожитку, вимолювали собі місце у своїй рідні кімнатці, в якій 4 роки прокидалися на пари, в якій збиралося безліч друзів і святкувалося будь-яке свято, яке тільки можна святкувати по-студентському. Ніхто і не задумувався наскільки ці чотири стіни стали рідними серцю за цей час, скільки було записано цитат та наклеєно фотокарток на стареньких шпалерах; на них була записана історія майже кожного дня розумного студента. Скільки було сварок з новою сусідкою, за яким слідувало усвідомлення того що ось саме вона – справжня подруга. Та продовжимо, про що почали.

     Літо. Як можливо описати всі емоції, які виникають у студентів від цього заворожуючого слова. Та для четвертого курсу це тільки початок веселенького пекла під назвою «ОКР магістр» чи «ОКР спеціаліст». Вступали всі хором і весело. І після всіх вступних випробувань, коли здається, що ось воно – щастя: «Я вступила, я магістр!!» а попереду ще місяць насолод, розваг і абсолютне забування про навчання, на нас чекало ще багато сюрпризів.

      Осінь. Як після солодкого сну прокинулись всі магістри та спеціалісти, побачивши, що речі із їхніх кімнат виставлені, а під дверима їх очікує великий подарунок під назвою «перший курс та їхні батьки». Одразу пригадались слова пана Різника про те, що всіх буде виселено й на наші місця будуть поселяти перший курс. Тільки тепер всі зрозуміли, що жити нам ніде. З цієї хвилини і розпочинається «солодке життя».
    Майже всіх магістрів виселили, на їхні місця заселили першачків, пояснюючи це тим, що «студенти-магістри та спеціалісти уже дорослі і вже в змозі знайти собі житло в великому місці, а першокурсники – новачки, ще нічого не знають!». Але ж у нас не «дідівщина», щоб розподіляти хто тут старший, а хто менший. Старшокурсники не принижують, не пригноблюють менших, тому що всі ми вихована та шанована молодь, яка не дозволяє собі опуститися до примітивізму та вуличних розборів. 

     Та першого вересня чемність відійшла на другий план. Батьки першокурсників наступали на магістрів, з галасом і вимогами негайно вибиратися з кімнат, бо вони вже їхні. Дехто, нічого не пояснюючи, просто виставив речі в коридор, вважаючи, що має право чіпати чужу власність. Та, мабуть, з роками студент тільки стає витривалішим та стійкішим, і у нього розвивається настільки велике почуття гумору, що навіть цю проблему сприйняли з бойовим духом та розумінням. Багато студентів не мали взагалі де жити. Хтось нишком пробирався в гуртожиток повз вахту до друзів, хтось кочував у знайомих, але більшість їздила з дому в Київ.    

     Точно можу ствердити, що водії маршруток заробили за перші два тижні вересня вдосталь. Справедливо чи несправедливо виселили старшокурсників – це спірне питання.
    Чому поселенням та виселенням почали займатися першого вересня? Хто винуватий в неорганізованості поселення? Ці питання так і залишились без відповідей для всіх нас. Згідно до статистики, у одному з базових гуртожитків університету вільних місць було 200, а першокурсників близько 260 і ще 100 магістрів. Цифри вражають.
     Поселення цього року обійшлося старшокурсникам дуже дорого та важко і було здобуте незліченною кількістю пролитих сліз і витрачених нервів.
     З широкими обіймами приймаймо нових колег в рідні стіни, але не забуваймо і про тих, хто вже 4 роки віддав Інституту.

    Ганна Підлісна 

Крізь тернії до зірок

    Ступаючи на поріг жовтого корпусу, так званого «квітника мудрості», перше, що очікуєшь побачити – це переважно стриманих леді, які віддають найкращі роки життя науці та опануванню величезної кількості мов. Та це було колись. Зараз же наші «квіточки» зовсім інші. Їхня мета полягає вже не тільки у вивченні мови. Вони мислять набагато глобальніше:


     Юлія, 20 років, кореїст:

     «Я мрію закінчити магістратуру. Також дуже хочу пов’язати своє життя з корейською мовою та маю на меті відкрити свою справу, яка буде 100% пов’язана з корейською!»

       Вони сповнені ідей, вони дуже зайняті, вони вольові, вони нестримні. Майже кожна має на меті побудувати приголомшливу кар’єру, заробити купу грошей, стати відомою.
      Анастасія, 20 років, перекладач:

     «Оскільки я вивчаю німецьку мову, то у майбутньому бачу себе успішним перекладачем. Також дуже хочу відкрити свою фірму. Ще не знаю напевне, з якою діяльністю вона буде пов’язана, але бажаю реалізувати і підприємницькі навики. Неабияку роль відіграє й сім’я у моєму житті. Я хочу двійнят –дівчинку та хлопчика. Дуже хочу багато з ними подорожувати та разом вивчати мови».

      Наталія, 20 років, китаїст:

    «Звійсно, головною метою мого життя є доскнале володіння китайською мовою. Тож, у майбутньому я планую начатись у Китаї. Та перш за все я хочу завершити освіту в університеті. В принципі, я хочу жити красиво: подорожувати, бути коханою, мати багато котів і ще величезну собаку. Відвідувати час від часу Европу, мати багато друзів та величезне коло захоплень».

      Анна, 21 рік, японістка:

     «У дитинстві я захоплювалась музикою, тож дуже хотіла стати рок-виконавицею. Та з часом, «підсівши» на JR (джей рок – японський рок, прим. авт.), я зрозуміла: це - моє покликання. Тож я почала вивчати японську мову. І зараз усіма силами намагаюсь втілити свою мрію - стати співачкою та підкорити сцени Японії».

      Ольга, 20 років, індолог:

      «Індія. Я бажаю показати її справжню – чуттєву та дуже красиву. Хочу відкрити галерею, де б проводилися лекції для школярів та студентів, виставки картин сучасних митців. Хотіла б організовувати тижні мод індійских дизайнерів».

     Ось такі вони, дівчата-філологи. Та не тільки дівчатами, а ще й хлопцями-філологами багата наша країна. Вони – сильна половина, їхні думки та наміри дещо відмінні. Та всі вони досить задоволені своїм станом на сьогодні. Проте, не всі ще визначились з «життєвим розкладом». Скажу одне: планувати завчасно - не для них. Вони беруть все від кожного дня, проживаючи його як останній.

      Ігор, 19 років, перекладач:

    «Насправді навчатись у жіночому колективі досить таки приємна справа. Мені було легко знайти спільну мову з дівчатами. У нас велика кількість спільних інтересів та цікавих тем для обговорення.
     А щодо планів на майбутнє, то я ще навіть не визначився. Адже спочатку потрібно досконало вивчити мову, закінчити навчання, а після можна думати і про перспективи...
     Мені просто подобається моє навчаня та студентське життя. Це круто».
      Павло, 20 років, японіст:

     «Жіночий колектив – це «гут», проте дівчата іноді вередують. На те вони й дівчата.
    Стосовно роботи, то я ще й не вирішив. Чи буду перекладачем – не знаю, проте японську треба вивчити – це зайвим не буде».

     Саша, китаїст, 21 рік:

    «Начання в університеті – це, перш за все, престиж, кваліфіковані викладачі та можливість побувати за кордоном, у країні, мову якої ти вивчаеш. Стосовно моїх планів на майбутнє, я бажаю пов’язати своє життя з Міністерством іноземних справ або працювати при секретаріаті президента. Також було б добре, якби я мав нагоду працювати на міжнародну компанію».

      Евген, 20 років арабіст:

    «Навчання в інституті філології....навіть не знаю, як описати. На справді – це досить легка та приємна справа. Це настільки легко, що я навіть іноді дозволяю собі довше спати зранку.
Щоправда, с жіночим колективом мені не так поталанило, адже більшість моїх одногрупників (як це не дивно) – хлопці. Та якби я був єдиним хлопцем у группі, то навряд чи я б сумував з цього приводу.
     Найскладніше зараз для мене – це питання стосовно моїх планів на майбутнє. На жаль, я поки що не досить добре визначився з вподобаннями, але все ще попереду».

     Артем, 20 років, україніст:

    «Навчання в інституті філології завжди було мрією для мене, задля якої я приклав чимало зусиль. Проте, коли я досягнув своєї мети, я швидко зневірився у ній і у всьому, що пов’язано з філологією. Мені не до вподоби система навчання. На мою думку, вона некоректна та не зовсім цікава. Тому й у магістратуру я планую подавати документи до іншого закладу. А жіноче суспільство – це найбільший плюс, який я маю, навчаючись на філолога.
    У майбутньому я бачу себе будь-ким, лише не філологом».

     Ось так. Скільки людей, стільки й думок. Проте, найголовнішим є те, що більша частина все ж визначилась зі своїми бажаннями та точно вирішала, що саме цікавить їх у житті.
    На початку ми були доволі невпевнені, загублені. Та час плине, ми зростаємо та все більше й більше укорінюємось у наших вподобаннях. Ми знаходимо своє покликання та стрімко слідуємо за бажаннями. І не так важливо, хто ти, наскільки ти фізично сильний чи слабкий. Головним є віра у себе, свої сили та стрімке, невпинне бажання працювати, створювати, і саме тоді все буде, як ти того бажаеш. Ніколи не полишай своїх вподобань, свої надії. Завжди слідуй за ними, падай та вставай, знову і знову. Будь впевненим. Будь справжнім та стійким.
    Ми дійсно сильні!

    Катя Чередничок