1 жовт. 2011 р.

Американське літо юних філологів

    Наше покоління не памятає залізних завіс. Ну то й слава богу. Адже завжди приємніше живеться, коли світ перестає мати форму плаского млинця на двох китах (чи які там ще були уявлення у народів світу), а набуває своєї нормальної форми. Останнім часом численні програми обміну переконливо доводять: для того, щоб побачити щось окрім пейзажу за вікнами власної квартири, не потрібно бути мільйонером. Трошки авантюризму та кілька сотень доларів (про які ти знаєш, що вони повернуться назад) - і можна починати готуватись до кількамісячного вояжу під назвою "На що я здатен насправді".


І от, коли від батьків тебе відділяють тисячі кілометрів, починається найцікавіше...


Розповідає Єлизавета Тишкевич, студентка 3 курсу, відділення японістики:


Коли мене виписали з лікарні, моїми першими словами стало: «Це були найкращі два дні мого літа!»
Чи то і справді було так, чи це моя трохи схиблена підсвідомість вже звикла сприймати все в позитивних барвах - сказати точно не зможу. Проте, завдячуючи саме цій історії, моє «ульотне літо в США» перетворилося на справжню «Full-schedule trip», поза якою лишилась лише американська в’язниця, візит куди, на мою думку, було доречнішим відкласти принаймні на наступний рік.
А почалася ця історія досить тривіально, як і безліч історій людей, що потрапляють до лікарні. Одного досить звичного вечора, саме коли ми з моєю тамтешньою подругою вдома переглядали черговий неякісний фільм, у мене почався сильний біль в животі. 
Протягом чотирьох днів я героїчно терпіла і пила знеболювальні. Біль не закінчувався ні на хвилину взагалі. Я прокидалась, йшла на роботу. Там ставало трохи краще, бо ти про себе трохи забуваєш, а коли верталась сама додому, або коли всі лягали спати і я лишалась одна, починалась істерика. Істерика тому, що кількість знеболювального стабільно зменшувалась. А на додачу до цього знесилювало ще й розуміння того, що ти один, в чужій країні, і як і до кого звернутися по допомогу ти просто не знаєш. А тим паче ти вже добре підгодований байками про ціни на американську медицину.
На шостий день цього суцільного пекла (із пігулок залишилась одна таблетка Но-шпи), коли біль став принаймні не постійним, а проходив час від часу,  я вирішила зробити крок в безодню і подолати ще один бар’єр перед невідомим в своєму житті. Саме цим невідомим і стали американські лікарі.
Зрештою я наважилась подзвонити в страхову компанію і спитати, як жити далі. Отримавши потрібні  пояснення, попрохала свого роботодавця відвести мене до лікарні. Через приблизно годину після цього я вже сиділа в блискучому холі закладу під назвою Мед Експрес  і чекала на огляд лікаря. Щож… підсумовуючи всю цю історію, потрібно сказати наступне: люди, якщо ви раптом захворієте в Америці,  не ходіть в "Мед Експрес"! Огляд там коштуватиме вам  140$, а врешті, все, що з вами зроблять – поміряють тиск, температуру, потиснуть на потрібні місця (як живіт в моєму випадку) і відправлять до відділу невідкладної допомоги, де зроблять ВСЕ ТЕ САМЕ тільки БЕЗКОШТОВНО (бо ж у вас буде заповітний «іншуренс»). (Власне, якби не сенсорний апарат, який видавав паперові рушники в туалеті, я б взагалі не зрозуміла, за що заплатила).
У відділенні невідкладної допомоги мене мали б просто просканувати, адже причиною  девяти кіл пекла, які спали на мою долю, запідозрили гострий апендицит. 
В кімнаті очікування було настільки холодно, що мені здалося, ніби вони бояться, що мої внутрішні органи зіпсуються ще до моєї смерті. Чекати на свою чергу було досить довго. Можливо, тому, що я не взяла з собою книжку. Чи, можливо, тому, що вперше в житті сиділа з крапельницею  у вені. Чи тому, що мене скажено трусило, чи то від холоду, чи від страху.. Проте, через півтори години, коли нарешті настала той час Ч, довелося відкласти майже прочитаний журнал для молодих матусь (!) і покірно прослідувати за медсестрою.
На мене натягнули лікарняну піжаму і поклали у великий сканер. Це було страшно. Хоча і,  вочевидь, безпечно, але ж страшно. Завершивши фотосет моїх внутрішніх органів, мене відвезли до кімнати обстежень (пояснюючи наперед, скажу, що в американських лікарнях всіх пацієнтів возять на візочках, тож потреба у використанні власних ніг у мене на наступні два дні відпала майже зовсім). Згодом до мене приїхали мої друзі, і вже всім нам лікар пояснив, що їх підозри на апендицит справдилися і або вночі, або зранку мені зроблять операцію, а вже через два дні я буду бігати аптеками Піттсбурга, шукаючи мазь від шрамів.
Сказати, що я сильно засмутилась з того приводу, я не можу. Навпаки, було декілька речей, що втішали найбільше: перше - що батьки далеко і нічого про це не знають і не хвилюються;  друге - якщо мені й випало на долю розпрощатись з нікому непотрібним органом, то хай краще це станеться в країні Доктора Хауса.
Що ж, «Абзацу» не вистачить, щоб передати наступні два дні з мого життя. Для бажаючих дізнатись, що ж сталось далі, скажу, що операція мені не знадобилась і в решті проблема була зовсім в іншому. Натомість я пройшла повний медичний огляд в американській лікарні і повністю одужала.
Головне, що мені б хотілось сказати цим всім – якщо ви раптом серйозно захворіли, будь ласка, не терпіть і не намагайтесь самостійно лікувати невідому хворобу! У всіх учасників WAT є страховий поліс. Так, там може бути написано, що він покриває лише 100 $ за випадок, наприклад. Але якщо ви надасте дані цього полісу під час реєстрації в лікарні, з вас не візьмуть не центу.
Щасти всім! Посміхайтеся і будьте здорові! :)

Наскільки б не були умовними кордони в сучасному світі, подорож в іншу країну - завжди культурний шок і розгубленість, які іноді можуть вартувати забагато. Втім, не будемо згущати фарби.

Василина Тригубишин, студентка 3 курсу, відділення україністики:

Спроби відповісти на питання, де ти почуваєшся комфортніше – в Україні чи у США, приречені від самого початку. Просто все інше. Інші люди, інший стиль життя. Хоча, поживши кілька місяців в Америці, розумієш, що у цих людей глобально ті ж проблеми, що і у українців. Відмінність невелика: вони просто говорять англійською.

Стосовно працевлаштування, мене вразила умовність контракту. Тобто, якщо якісь твої претензії підкріплюються фразою «А у мене в контракті записано…» то у відповідь чуєш, куди ти можеш запхати цей папірець.

Я чула про деяких людей, які навіть не з’являлись на тій вакансії, на яку їхали – просто знаходили собі іншу роботу. Спочатку ми дуже сильно боялися звільнення, але, зустрівши людей, які без особливих проблем влаштовувалися вже на третю вакансію, заспокоїлись. Веселі ситуації також виникали з робочими візами. Я знала дівчат з Таїланду, у яких візи закінчились вже два місяці тому, але вони продовжували працювати, і ніхто взагалі не заперечував.

У моєму випадку не обійшлося без обману: коли ми їхали до США, при виборі міста й вакансії нам пообіцяли, що ми житимемо досить близько до океану. «Всього одна година – і ви на узбережжі», - спокушали нас. Але дійсність виявилась набагато суворішою. Якщо ми хотіли покупатися в океані, мусили вставати о п’ятій годині ранку і добиратися з пересадками, - а громадський транспорт у США взагалі ніякий, бо всі мають машини, - до місця призначення. Назад мусили вирушати не пізніше 4-ї години дня, бо через відсутність транспорту ризикуєш залишитись на узбережжі з ночівлею. В результаті біля океану за всі три місяці ми побували лише три чи чотири рази.

Справжньою екзотикою стали «чорні райони». На виданій нам мапі вони були позначені жирними червоними хрестиками, які означали, що гуляти там в прямому сенсі небезпечно для життя. Розбої, перестрілки та торгівля наркотиками просто на вулицях там сприймається як річ, яка не виходить за рамки норми.

Нам дуже пощастило зі ставленням: наш менеджер був одружений з українкою, і тому ми могли дозволити собі таке, за що інші вже давно мусили б пакувати речі. Під кінець місцеві дівчата, яких вичитували за якісь помилки, незадоволено шипіли: «Ну звісно, на мене кричать, бо я ж не з України».

Тамтешня їжа видалась мені несумісною із життям. Вода – дуже добра, чиста, але продукти – це жах. Спробували якось купити місцевого хліба, але він був схожий на великий шматок пластиліну, без смаку і запаху.

Але все це дрібниці в порівнянні з тими враженнями, які лишились після поїздки. Мені хочеться туди повернутись.

Підготувала Дар’я Ігнатенко

2 коментарі:

  1. Дуже цікаво)) а то всі наші "американізовані друзі" розповідають тільки про те, "що воно таке" - працювати райд оператором. Ніби на тому й уся Америка. Классна ідея=) (це я до автора статті)

    П.С. трохи дивує, що на третьома курсі в ІФ вважають, що різниця між людьми - носіями різних мов - невелика. (це до другої розповіді)

    ВідповістиВидалити
  2. Досить цікавим є те, що більшість знайомих, які їздили цьогоріч у США, вже збираються реєструватись на наступний рік. :)

    Стосовно проблем, якщо відкинути менталітет, звички та знехтувати індивідуальністю, зрозумієш, що "корінь" їх є завжди універсальним. Іншою є міра вияву і конкретний аспект, який тривожить.

    ВідповістиВидалити