Ми були схожі на трамвайні вагони, спрямовані рухатися на рейках від зупинки до зупинки; і майже точно можна було визначити кількість пасажирів, котру ці вагони перевезуть.
Ми все життя танцюємо ламбаду. Хапаємо руками сусідову спину і відчуваємо чиїсь дотики на собі. Вправо, вліво, уперед. І музика навколо така знайома, ніби ти сам її написав. Вона лунає в твоїй голові, у серці, думках, а ще під неї крутять дитячі калейдоскопи. Ми, граючись, будуємо життя. І тут не йдеться про легковажність, наївність чи брак відповідальності. Ідеться про встановлені правила, вибудувані алгоритми, що їх ми дотримуємося, маючи на меті зберегти і примножити блага цивілізації. І кожен, хто йменує себе будівничим, за контекстом – творцем, знає про ці догми. Адже раз піднявши сокиру, аби розтяти надумані пута суспільних пріоритетів, ти хочеш уже похитнути цілу споруду, що здійнялася над гниллю потоплених тисячоліть. І ця споруда – цивілізація.
І саме так вимальовується образ людини, що стоїть поза колом свого оточення, стоїть на самоті і попри всі докори не прагне тіснитися у щільних рядах до-себе-подібних. Усюди нас вчать послідовності у викладі думок і зміні життєвих позицій. І долю свою ми нібито маємо штовхати поперед себе стежками логічно вибудуваних поглядів на життя. А все таке намішане і справжнє, а не розбите на категорії, штучне і впорядковане, закрите у шкарлупках конкретних понять.
Я схиляюся перед усіма, кому доводилося спиняти буденність і бачити суть метушливого натовпу, себто інертні тіла довкола.
Що таке мистецтво? Безумовно, надбання культури, продукт людського генію. Цей світ балансує на межі руйнування й творення. І всяка істина, що зійшла на ниві безмежних просторів фантазії, доповнює і по-своєму тлумачить таємниці світобудови. Тож, іскра, що горить між зімкненими долонями митця, розпалює душі, сповнені нестерпною жагою пізнання. І вітер, що гуляє між брилами напівзасвоєних знань, розлючений у вирі чистого споглядання, роздмухує в цих душах несамовите багаття, аж до плавлення розпеченого заліза тієї металевої доби, де всім нам довелося жити.
Чи може бути більшою та дистанція, що відділяє Місяць – небесне тіло, творіння потужної космічної сили, – і монети, номіналом у шість пенсів, що її тримає у руках бідний, нужденний чоловік? Чи можна подолати прірву, що розриває два береги, якщо на одному з них стоїть нудний і непримітний службовець, життя якого – буденне «сьогодні», а на другому – людина, що забула своє минуле і ніби відмовилася від ґрунту під ногами, здійнявши себе високо над головами перехожих, із потрощеними у тисняві життями? Чи взагалі колись існувала людина, здатна не відчувати сорому, жалю, докорів сумління або любові до живої істоти; людина, що не могла побороти демона у собі і змушена була йому коритися; якщо демоном цим була жива уява і нездоланний творчий потенціал? Таким був Чарльз Стрікленд – художник, що бачив світ інакшим. І таким, нібито, був Поль Гоген, чия блискуча постать, прикрашена авторською сміливістю, живе на сторінках роману Сомерсета Моема.Роман “The Moon and the Sixthpence” розповів мені про Таїті, про множинність творчих «Я» митця і про цілковиту немічність суспільства. Я дізналася, що й автор може не розуміти своїх героїв, якщо вони позичені з реального життя. Уперше я усвідомила, чому творчий дар інколи називають прокляттям. І, звісно, зацікавилася імпресіоністичними полотнами. Роман підходить усім, чия пристрасть збирати враження.
Анастасія Кучинська
Немає коментарів:
Дописати коментар