31 жовт. 2011 р.

Замальовка №5 (патетична)

Надихають «Степовий вовк» Германа Гессе і «Чарівна флейта» Моцарта.

Жила душа у синьому мареві і плекала в собі турботи й думки. Вона зростала і вчилася бачити суть. Вона поглинала весь світ і прагнула всотати перлини божественної мудрості. Вона не знала іншого буття, окрім власного, а тому чуже існування здавалося їй надуманим і несправжнім. Прекрасне жило у музиці. Вона це знала напевно і шукала між нотами таємниці світобудови. Вона шукала істину, бо не знала, що чисте пізнання – то руйнація. Пекельний вогонь вона сприймала за сонячні бісики і тремтіла в блаженстві розкутої гри фантазії, не знаючи, що кожної солодкої миті вона розщеплюється на безліч буремних «Я».

І якось розвіялось марево. І блакить розчинилася в густому тумані, і світ почорнів, і заснув на руїнах цілісності сірий попіл.

Душа вважала, що світ усередині неї подвоївся. І дві сили стали на герць одна проти одної. І перша з них була Замріяна слабкість, а друга – Звірина Лють.

О, ця війна була суцільним випробуванням. Нелегко бути полем бою для двох ледь не протилежних сутностей. І з часом Душа забула, що від народження була цілісністю і звикла до множинності своїх «Я». От тільки їх було не два. Мільйони душ, дрібних і непомітних, жили у ній і не здогадувались, що живуть по-сусідству. Душа полювала на «Я» всередині себе і, вполювавши одне, влаштовувала суд інквізиції. «Я» горіло прекрасним вогнем і, помираючи, дарувало життя тисячам, десяткам тисяч подібних до себе. Душа не чула натовпу у собі і вважала, що «Я» незнищенне. Тоді вона вперше злякалася вічності: а що як вічне життя – це вигадка вічного помирання? Божевілля. Душа згадала про Моцарта і заспокоїлась, бо музика таки живе, а не конає.

Заплутавшись у собі, душа лишила позаду внутрішній розбрат між сутностями і вийшла назовні, в той світ, що його колись вважала несправжнім. Їй було байдуже. Вона йшла з темряви, з глухої пустки і опинилася у вирі карнавалу – танців, обіймів, ніби чиєїсь кольорової фантазії. Душа задумалась: чи це не її вітають з поверненням, чи не є і вона сама чиєюсь сутністю? Чи може бути так, що за безліччю своїх проблем вона забула, що належить чиїйсь душі і має живити її натхненням і спогадами?

Затихла музика. Припинились танці. І раптом – барабанний бій. І десь засміявся Моцарт. Душа здогадалася! Вона відчула, як в ній оживають убиті «Я», вона відчула їх усіх разом, і світлом наповнилися всі її сутності. І, побачивши один одного, сутності посміхнулися і довго ще лунали радісні голоси. Душа не була щаслива, але ж тимчасово. Тепер вона знала, що є частиною якогось безмежного Всесвіту, де інші душі живуть за чудернацькими правилами і пишуть дивакуваті закони. Вона побачила, що й у цьому величезному Всесвіті існує безліч маленьких світів, де все те саме і всі ті самі, але ніби водночас різні до невпізнаваності.

Тепер Душа знала, що щастя – то гармонія сутностей всередині неї. І кожне «Я», здобуте в блаженній миті пізнання, із першим подихом своїм долучається до старого, але бадьорого товариства.

Анастасія Кучинська

Немає коментарів:

Дописати коментар