Відвідувач
Кап-кап,
брязкіт дощу, гуркіт блискавки, сигнали автівок - місто вкрилося сотнями
квіток-парасольок…
Цього
сирого і сірого вечора я забігла за звичкою до «Чашки» (кафе недалеко від мого
дому)- тут завжди вирував магічний аромат кави та тістечок. Я замовила капучіно
та сіла за останній столик. Відвідувачів було небагато, тому у мене був шанс
відпочити та подумати. Ні, треба відпочити «від подумати», бо думати мене вчили
з дитинства. Я тільки й чула: «Юлю, потрібно завжди думати, що ти робиш… що про
тебе скажуть люди». Оо…люди…скрізь люди…здається, що дихаєш цими людьми…де
вихід? Я просто хочу щастя…я так небагато прошу». Чекаю, поки принесуть каву.
Тут до мене підсів хлопець років двадцяти п’яти. Він сказав: «Дівчино,
посміхніться, бо сонце ще не скоро потішить нас своєю присутністю, а Ви можете
врятувати ситуацію». Я відповіла на прохання усмішкою, проте думки мої блукали
в бурхливому потоці. Він про щось розповідав – мені принесли каву. Нарешті я
відчую тепло, хоча б штучне, тепло з ароматом карамелі…..яка карамель… про що я
думаю - дитячий садок. Тут я скрізь сварку у своїй голові чую:
-
Мене звуть
Рома, можна Ромео (жартую), а Вас, юна леді, як ?
-
А..що? звуть…мене? Юля...так…Юля.
-
.Це цікаво,
то Ви – Джульєтта.
Я знову іронічно посміхнулася у відповідь. «Ох, -
думаю - як нещиро, хлопець з усією душею, а я…» Тут він мені простягає
маленький згорток старих, пошарпаних листочків паперу…Я бачу малюнки…на них – себе…Тут
блискавка гримнула своїм суворим басом, що мені аж стало не по собі…
-
Звідки? як? Я
перший раз Вас…Ви мене не знаєте…як?
Він посміхнувся і я побачила дві милі ямочки на щоках.
-
Ви мені
наснилися.
- Я не вірю в
таке, - скептично відказала я. До речі, можна на «ти»…
-
Добре, ТИ
мені наснилася і це правда. Я не брешу. Я коли Вас..еее…тебе побачив, я сам був у шоці. Мені здавалось, що
я знову сплю. Ущипни мене…ні…не сплю…ти справжня.
-
Дякую. Чесно,
я дуже не люблю такі знайомства. Я не знаю, про що говорити з людьми в таких
ситуаціях…
-
А мені не
потрібно говорити…мене влаштує дивитись на тебе.
-
Ем…якось
дивно…тобі не здається?
-
Облиш. Мовчи.
Можна я намалюю твої думки. Ти зараз стурбована. Ти втомилася. Від людей, від
самої себе.
-
Як ти знаєш?...
-
Я читаю очі.
-
Читаєш очі?
Цікаво-цікаво, - з насмішкою сказала я, а саму просто колотило від страху… «Він
вкраде мої думки і покаже всім…»
-
Не бійся, не
розкажу. Я вмію берегти таємниці, - сказав Рома, підмигнувши.
Я сиділа, як бліда статуя. Пульс уповільнився, мені
здавалось, що навіть мої думки застигли.
- Джульєтто, - клацаючи пальцями перед моїми
очима, він промовив: «Дівчинко, щоб бути щасливою, достатньо тільки
посміхнутись, - це твій вихід. Хочеш навчу?»
Жибер Юлія
Немає коментарів:
Дописати коментар