12 трав. 2013 р.

Горнятко кави з історією про сильне почуття




Відвідувач



        Кап-кап, брязкіт дощу, гуркіт блискавки, сигнали автівок - місто вкрилося сотнями квіток-парасольок…
        Цього сирого і сірого вечора я забігла за звичкою до «Чашки» (кафе недалеко від мого дому)- тут завжди вирував магічний аромат кави та тістечок. Я замовила капучіно та сіла за останній столик. Відвідувачів було небагато, тому у мене був шанс відпочити та подумати. Ні, треба відпочити «від подумати», бо думати мене вчили з дитинства. Я тільки й чула: «Юлю, потрібно завжди думати, що ти робиш… що про тебе скажуть люди». Оо…люди…скрізь люди…здається, що дихаєш цими людьми…де вихід? Я просто хочу щастя…я так небагато прошу». Чекаю, поки принесуть каву. Тут до мене підсів хлопець років двадцяти п’яти. Він сказав: «Дівчино, посміхніться, бо сонце ще не скоро потішить нас своєю присутністю, а Ви можете врятувати ситуацію». Я відповіла на прохання усмішкою, проте думки мої блукали в бурхливому потоці. Він про щось розповідав – мені принесли каву. Нарешті я відчую тепло, хоча б штучне, тепло з ароматом карамелі…..яка карамель… про що я думаю - дитячий садок. Тут я скрізь сварку у своїй голові чую:

-          Мене звуть Рома, можна Ромео (жартую), а Вас, юна леді, як ?

-           А..що? звуть…мене? Юля...так…Юля.

-          .Це цікаво, то Ви – Джульєтта.

Я знову іронічно посміхнулася у відповідь.  «Ох, -  думаю - як нещиро, хлопець з усією душею, а я…» Тут він мені простягає маленький згорток старих, пошарпаних листочків паперу…Я бачу малюнки…на них – себе…Тут блискавка гримнула своїм суворим басом, що мені аж стало не по собі…

-          Звідки? як? Я перший раз Вас…Ви мене не знаєте…як?

Він посміхнувся і я побачила дві милі ямочки на щоках.

-          Ви мені наснилися.
-         Я не вірю в таке, - скептично відказала я. До речі, можна на «ти»…

-          Добре, ТИ мені наснилася і це правда. Я не брешу. Я коли Вас..еее…тебе  побачив, я сам був у шоці. Мені здавалось, що я знову сплю. Ущипни мене…ні…не сплю…ти справжня.

-          Дякую. Чесно, я дуже не люблю такі знайомства. Я не знаю, про що говорити з людьми в таких ситуаціях…

-          А мені не потрібно говорити…мене влаштує дивитись на тебе.

-          Ем…якось дивно…тобі не здається?

-          Облиш. Мовчи. Можна я намалюю твої думки. Ти зараз стурбована. Ти втомилася. Від людей, від самої себе.

-          Як ти знаєш?...

-          Я читаю очі.

-          Читаєш очі? Цікаво-цікаво, - з насмішкою сказала я, а саму просто колотило від страху… «Він вкраде мої думки і покаже всім…»

-          Не бійся, не розкажу. Я вмію берегти таємниці, - сказав Рома, підмигнувши.

Я сиділа, як бліда статуя. Пульс уповільнився, мені здавалось, що навіть мої думки застигли.

- Джульєтто, - клацаючи пальцями перед моїми очима, він промовив: «Дівчинко, щоб бути щасливою, достатньо тільки посміхнутись, - це твій вихід. Хочеш навчу?»



 Жибер Юлія

Немає коментарів:

Дописати коментар