Ця доля спіткає величезну кількість студентів КНУ ім. Тараса Шевченка, які одного трагічного для батьківського спокою дня вирішили вступати у столичний ВНЗ. Переважну більшість з них відділяють від дому кілька сотень кілометрів: скількись-там-годин у потязі або автобусі, і вони ступають на землю історичної батьківщини.
Драматичність рідких зустрічей з близькими, входження у рідні стіни, - невід’ємний і традиційний ритуал іншогороднього студента. Знайомо і звично. Але сьогодні не про це.
Гуртожитки №12 та №13 університету є найзакритішими об’єктами студентського містечка. Високі вимоги до безпеки пояснюються мешканцями: тут проживають студенти, для яких наша країна була колись лише невідомою територією на карті Європи, а нині стала домівкою на декілька років.
Переважна більшість населення - уродженці Китаю, країн Африки та Близького Сходу. Зустрічаються також українські студенти, з числа тих, кому не вистачило місць у базових гуртожитках. Незважаючи на походження, загальногуртожитківські правила поширюються на них точно так же, як і на їхніх іноземних знайомих.
Для того, щоб потрапити "у гості" до когось із мешканців навіть просто на один раз, потрібно оформлювати спеціальну перепустку у відділі поселення, яка засвідчує, що особа, до якої ви йдете, дійсно хоче бачити вас на своїй території.
Перепустку ви маєте показувати не лише при вході, а й на кожному поверсі, де також сидить вахтерка, яка не лише повинна стежити за тим, чи не прийшов часом хтось сторонній, але також грає роль поліції моральності: в гуртожитку діє розподіл на чоловічі і жіночі поверхи, і відвідування хлопцями дівчат заборонено. Попри поширені легенди, ніяких гратів на вікнах та виході з коридорів, і якби не облаштованість внутрішньої частини, відеоспостереження та різниця в ціні (близько 900 грн за тримісну кімнату, бл. 1300 за двомісну), майже все нагадувало б базові гуртожитки.
На кожному поверсі гуртожитку є кімната для прання білизни з автоматичною пральною машинкою, кімната для навчання, де можна за бажанням просто посидіти та поговорити, кухня з газовою плиткою (чомусь в одному екземплярі, схоже, що студенти-іноземці майже не готують). Для тих, кому дійсно ліньки це робити, при кожному із гуртожитків працює їдальня.
Подивитись фільми можна у міні-кінозалі, а попрацювати за комп’ютером - у відведеному класі (щоправда, перед цим доведеться заплатити близько 150 грн за навчання на "курсах комп’ютерної підготовки").
Що може вразити пересічного студента, більш-менш знайомого з вільною атмосферою інших гуртожитків університету - це тиша, яка панує на поверхах і наштовхує на сумніви, чи дійсно тут хтось живе. Втім, така поведінка є досить звичною для іноземних студентів.
Нам вдалося поспілкуватись з іноземцями, які навчаються в нашому університеті, та задати їм питання "про життя" та навчальний процес в цілому, а також - про те, якими вони бачать своїх українських колег.
Дуже приємно і неочікувано було почути, коли на звертання англійською мовою студенти зі Сходу відповідали українською. Мова складна, жалілися вони, проте наполеглива праця сприяє її опануванню.
Фанг*: Мені подобається Україна. Але схоже, що ваші студенти не люблять працювати. Вони гуляють з дівчатами, п’ють, палять. Вони справляють враження людей, у яких багато вільного часу.
Як живеться в гуртожитку... Схоже, що вахтери погано ставляться до китайців. Мої сусіди - чорні. Коли вони запрошують когось до себе в гості, їм дозволяють. Але якщо я запрошу друзів до себе, мені буде відмовлено.
Дуже неприємно іноді буває, коли ти допомагаєш своїм знайомим з України, а у схожій ситуації, коли у тебе проблеми, вони допомогти тобі не хочуть.
Веймін: Сфера соціального обслуговування в Україні розвинута дуже погано, і це засмучує. Але у вас дуже гарна екологічна ситуація. Багато парків. Мені також подобаються люди: вони у вас добрі.
В Україні я відчуваю себе вільним: в Китаї студентське життя складається лише з безперервного навчання, без найменшого часу для відпочинку чи хобі.
До того, як переїхати до України, я прочитав багато інформації про неї в інтернеті. Зокрема, з новин дізнався, що у вас великі проблеми з економікою. Прочитав про ваших відомих людей - Шевченка (на жаль, не того, який Тарас, - прим. авт.), донецький "Шахтар" та футбольний клуб "Динамо".
Українські студенти, здається, зовсім не цінують свій час. Вони часто запізнюються. Але вони дуже привітні і охоче допомагають мені. Але дуже дивно, що у вас так багато п’ють: досить часто можна зустріти людей, які стоять на зупинці з пляшкою пива в руках.
Я ще не знаю, чи лишусь в Україні після завершення навчання. Цілком можливо, якщо будуть перспективи.
У мене тут працює дядько, і я живу з ним. У гуртожитку немає інтернету, а він мені потрібен. До того ж, коли кілька чоловік живуть в одній кімнаті, це дуже незручно, а крім того - дуже гамірно.
Чи відчував я себе колись в небезпеці? Зі мною, на щастя, такого не траплялось, але кількох моїх друзів не так давно побили, коли вони їхали в метро. Поліція не знайшла тих, хто це зробив - вони просто втекли.
Оджі: Мені подобається життя в гуртожитку. Ми спілкуємось один з одним, ходимо в гості.
Про українських студентів загалом нічого сказати не можу, але дівчата у вас дуже гарні.
Расизм у вас процвітає. Дуже неприємно, коли на тебе дивляться, як на мавпу: "чорний, чорний"! Адже я теж дихаю, думаю, говорю, як і всі. Чому я маю почуватись винним через колір шкіри? Це була Божа воля!
Була дуже неприємна ситуація, коли одного разу в нічному клубі на нас із другом напали кілька українців та почали бити. На жаль, я не почуваюсь тут (в Україні, - прим. авт.) у безпеці.
*імена змінені на прохання студентів
Дар’я Ігнатенко