Важливість деяких речей стає помітною лише тоді, коли вони зникають. Зазвичай ми просто не звертаємо на них уваги, сприймаємо як належне, не замислюючись над безліччю можливих "якщо". Відгомони подій проходять дотично до свідомості, не лишаючи тривожного осаду. Адже що таке руїни чужого будинку, в іншій частині світу, мов на іншій планеті, поряд із непорушною цілістю стін власного? Що таке постріли і страх? Яке воно – гнітюче відчуття, що завтра може не настати ніколи?
Марк Твен з цього приводу колись писав: "Він міг передбачити війну і голод. Втім, в цьому не було нічого дивного: майже завжди десь воюють. Майже постійно десь помирають від голоду".
Коли біль і страждання притупляються, лишаються цифри, суха статистика, що не несе емоційного навантаження. Це захисна реакція людського організму, абстрагування від чужого болю, бо якби він заповнював серце кожного, ми не змогли б нормально спати вночі. Це була б безглузда жертва, скажете ви. Я не стану з вами сперечатись.
Замислюватись, що за кожною одиницею в безкінечному ряді стоїть реальне ім’я - дійсно занадто велике випробування для психіки.
Перетворення історії на інформацію, цифри статистики, відбувається постійно. Зрештою більшій частині стає байдуже, хто, скількох, чому, навіщо, - все це втрачає елемент цікавості перед нагальними питаннями власного виживання.
«Історія циклічна». Думаю, кожен із нас хоч раз в житті чув цей вислів. Але чому це відбувається? Невже за стільки тисяч років ми не знайшли причини повторення власних помилок?
Кожне наступне покоління вважає себе зрілішим і мудрішим за попереднє – омана, стара, як проблема батьків і дітей. Але зрештою поки що ми виграли лише на заміні гармат на ядерні бомби.
Коли ми втрачаємо страх, історія замикає коло. Та з кожним разом наслідки подібного забування зачіпають все більше і більше країн. Війни минулого можна порівняти з тим, коли дитина грається сірниками. Нині вона бавиться гранатою з висмикнутою чекою.
На фронтах Великої Вітчизняної (або ж просто Другої Світової – залежно від того, чи вважаєте ви себе нащадком тих, хто віддав життя за спокійний сон кожного з нас) загинуло, за різними джерелами, від 2,5 до 7 мільйонів (дехто каже - навіть більше) українців. Вогненний смерч пронісся над всіма містами. Смерть зазирнула у вікна майже до кожної родини. Цього разу це не було в іншій частині світу чи на іншій планеті.
Зрештою, все відбулось не настільки давно, до цього покоління належать наші дідусі і прадідусі. Але, дивлячись на пожовтілі від часу фотокартки і впізнаючи близьких людей, ще молодих там, дуже рідко думаєш про те, що могло би статися, якби зараз ми не були однією із країн-переможниць. Цілком можливо, що ми б мали більш серйозний предмет для обговорення, аніж дріб’язковий перерозподіл на своїх та чужих, на правих і винних. В ті часи про це, принаймні, точно не думали.
Кожного дня на другому поверсі Інституту ми минаємо майже закинутий стенд. Якось, біжучи на пари, зупиніться та зверніть на нього увагу. Декого із тих, чиї імена записані під чорно-білими фотокартками, уже давно немає в живих. Вони заплатили своїм життям за те, що сьогодні ми не просинаємось вночі під виття сирени, яка сповіщає про повітряну атаку.
Вони думали не лише про свої родини, а зрештою, про те, як саме МИ, їхні нащадки, будемо жити через кілька десятиліть. Віддячити за це ми можемо лише пам’яттю і чітким усвідомленням того, що мирне небо над головою – не лише стерта метафора, а нагадування про те, як страшно може бути, якщо одного дня все зміниться.
Дякуємо…
Дякую. Дуже проникливо.
ВідповістиВидалити