Хіросі Катаока: «Жовтий корпус – це мій дім»

З Хіросі я познайомився 2005 року на лекції із українського фольклору. Його, тоді ще студента, з Японії, привела до нас колишня завкафедри фольклористики Дунаєвська Лідія Францівна. Я тоді був на першому курсі, мені все здавалося дивним і цікавим. Однак Хіросі Катаока вразив мене у ті приємні миті початку студентського життя найбільше. Він володів українською мовою майже без акценту, а його знання українських звичаїв були ще більшими, ніж наші – тих, хто вивчав фольклор.

Минуло шість років. Я зустрів Хіросі, який поспішав на лекцію, у коридорі нашого корпусу. Виявилося, пан Катаока за цей час став кандидатом наук і викладачем кафедри китайської, корейської та японської філології. Проте захоплення українським фольклором він не тільки не лишив, а ще й вирішив лишитися в Україні назавжди.

Чому саме? Чим його привабила наша батьківщина та інститут? Про це все далі.

Як ви познайомилися із Україною? Чому вирішили тут працювати?

Це сталося 10 років тому. Коли я був студентом, а потім аспірантом у Японії, то досліджував російську культуру та мову. А 2001-го року поїхав до Санкт-Петербургу, де хотів зібрати побільше фольклорних матеріалів у етимологічному музеї. Ходив туди щодня. І якось випадково я натрапив на відділ українського фольклору. Тоді мене надзвичайно вразили витвори української народної творчості! Я побачив велику різницю між російською й українською культурами. Це й одяг, і звичаї, і багато іншого. Проте я помітив безліч спільних рис українського та японського фольклорів, тому згодом і вирішив їхати до України, щоб досліджувати українські звичаї. Дунаєвська Лідія Францівна (завідувач кафедри фольклористики до 2006 р.) порадила мені написати дисертацію. Для мене це була велика честь, тому я одразу взявся до роботи. Зараз викладаю японську мову і теорію перекладу, а також японську етимологію.

Пам’ятаєте якісь кумедні випадки, пов’язані із першими днями перебування в Україні?

Так, їх вистачало… Мене звати Хіросі. І коли я приїхав до України, то знав лише російську. От я йду, наприклад, вулицею, а люди навколо спілкуються і кажуть: «гроші». А мені здається, що вони говорять Хіросі. Потім проходжу далі – знову чую своє ім’я! Я не міг зрозуміти, звідки вони знають, як мене звати, чому мене кличуть! Я навіть почав хвилюватися за себе.

Що Вас найбільше вразило в Україні?

Найбільше вразили духовні традиції і звичаї. Мені надзвичайно подобається українське

розуміння життя. Я захоплений українськими цінностями, які виявляються у добробуті сім’ї та любові до рідних. В Європі теж є щось подібне, але не в такій мірі. Для японців, звичайно, також сім’я важлива, однак це не на першому місці. Було в Україні й те, що мене прикро вразило. Це бюрократизм, відсутність різних механізмів для виконання елементарних справ і недостатня кількість фахівців своєї справи.

Не набридло постійно працювати зі студентами?

Звісно,ні। Мені це подобається! У нас в Японії викладачі обов’язково спілкуються зі студентами навіть після пар. Вони разом зі студентами і гуляють, і «п’ють» у вільний час. Після занять між студентами і викладачами часто буває якась дискусія чи консультація. Бо, наприклад, в Україні викладачі – це “інтелігенція”. До наукових працівників є певна повага. А в Японії це, свого роду, служба сервісу. У моїй країні студенти часто підходять до викладачів і просто цуплять інформацію.

Чи є різниця між українськими студентами та японськими? Якщо так, то в чому вона виявляється?

Так, є. Характер українського студента надзвичайно спокійний, скромний (байдужий – прим. авт.). На жаль, немає наполегливості. От, коли я приїхав до України, то студенти були більш цілеспрямованими. Зараз не так.

У Вас якісь улюблені місця у Києві?

Так, звичайно, адже я – фольклорист… Мені дуже подобається музей Пирогова, Маріїнський палац, парк імені Тараса Шевченка. Одним із моїх найулюбленіших місць є наш жовтий корпус. Кожного дня протягом п’яти років до 18:00 я знаходжуся саме тут. Я в цьому корпусі майже живу. Це – мій дім.

Скучите Ви за Японією?

Я вже звик жити тут, а в Японії, на жаль, буваю рідко: за ці 6 років я там був лише два місяці. Проте все одно скучаю, бо це – моя батьківщина.

Чи є правдою те, що Ви прийняли рішення лишитися в Україні? Якщо так, то чому, адже всім відомо, що рівень життя у Японії значно вищий?

Мене про це часто запитують в Україні. Звичайно, тільки сама зарплатня в Японії майже у десять разів більша, ніж тут. Японське життя надзвичайно зручне. Однак, будучи патріотом японської культури, поки повертатися не збираюся, бо Лідія Францівна дала мені таку долю. На жаль, вона вже померла і я не можу з нею працювати далі, але цей прекрасний науковець і людина лишили мені безліч завдань, які я мушу виконати. Поки мені треба далі досліджувати українську культуру, бо через це я сюди приїхав, бо це – моє життя.

Що Ви хочете побажати нашим студентам?

Студентське життя дає багато можливостей. Намагайтеся їздити за кордон, щоб знайомитися з різними культурами. І тільки тоді, як побачите на власні очі безліч різних країн, ви зможете проводити паралелі між своєю й чужою культурами. Таким чином будете розвиватися, набиратися чогось нового, розуміти стандарти та звичаї інших народів.

Мукан Володимир