1 жовт. 2011 р.

Американське літо юних філологів

    Наше покоління не пам’ятає залізних завіс. Ну то й слава богу. Адже завжди приємніше живеться, коли світ перестає мати форму плаского млинця на двох китах (чи які там ще були уявлення у народів світу), а набуває своєї нормальної форми. Останнім часом численні програми обміну переконливо доводять: для того, щоб побачити щось окрім пейзажу за вікнами власної квартири, не потрібно бути мільйонером. Трошки авантюризму та кілька сотень доларів (про які ти знаєш, що вони повернуться назад) - і можна починати готуватись до кількамісячного вояжу під назвою "На що я здатен насправді".


І от, коли від батьків тебе відділяють тисячі кілометрів, починається найцікавіше...


Розповідає Єлизавета Тишкевич, студентка 3 курсу, відділення японістики:


Коли мене виписали з лікарні, моїми першими словами стало: «Це були найкращі два дні мого літа!»
Чи то і справді було так, чи це моя трохи схиблена підсвідомість вже звикла сприймати все в позитивних барвах - сказати точно не зможу. Проте, завдячуючи саме цій історії, моє «ульотне літо в США» перетворилося на справжню «Full-schedule trip», поза якою лишилась лише американська в’язниця, візит куди, на мою думку, було доречнішим відкласти принаймні на наступний рік.
А почалася ця історія досить тривіально, як і безліч історій людей, що потрапляють до лікарні. Одного досить звичного вечора, саме коли ми з моєю тамтешньою подругою вдома переглядали черговий неякісний фільм, у мене почався сильний біль в животі. 
Протягом чотирьох днів я героїчно терпіла і пила знеболювальні. Біль не закінчувався ні на хвилину взагалі. Я прокидалась, йшла на роботу. Там ставало трохи краще, бо ти про себе трохи забуваєш, а коли верталась сама додому, або коли всі лягали спати і я лишалась одна, починалась істерика. Істерика тому, що кількість знеболювального стабільно зменшувалась. А на додачу до цього знесилювало ще й розуміння того, що ти один, в чужій країні, і як і до кого звернутися по допомогу ти просто не знаєш. А тим паче ти вже добре підгодований байками про ціни на американську медицину.
На шостий день цього суцільного пекла (із пігулок залишилась одна таблетка Но-шпи), коли біль став принаймні не постійним, а проходив час від часу,  я вирішила зробити крок в безодню і подолати ще один бар’єр перед невідомим в своєму житті. Саме цим невідомим і стали американські лікарі.
Зрештою я наважилась подзвонити в страхову компанію і спитати, як жити далі. Отримавши потрібні  пояснення, попрохала свого роботодавця відвести мене до лікарні. Через приблизно годину після цього я вже сиділа в блискучому холі закладу під назвою Мед Експрес  і чекала на огляд лікаря. Щож… підсумовуючи всю цю історію, потрібно сказати наступне: люди, якщо ви раптом захворієте в Америці,  не ходіть в "Мед Експрес"! Огляд там коштуватиме вам  140$, а врешті, все, що з вами зроблять – поміряють тиск, температуру, потиснуть на потрібні місця (як живіт в моєму випадку) і відправлять до відділу невідкладної допомоги, де зроблять ВСЕ ТЕ САМЕ тільки БЕЗКОШТОВНО (бо ж у вас буде заповітний «іншуренс»). (Власне, якби не сенсорний апарат, який видавав паперові рушники в туалеті, я б взагалі не зрозуміла, за що заплатила).
У відділенні невідкладної допомоги мене мали б просто просканувати, адже причиною  дев’яти кіл пекла, які спали на мою долю, запідозрили гострий апендицит. 
В кімнаті очікування було настільки холодно, що мені здалося, ніби вони бояться, що мої внутрішні органи зіпсуються ще до моєї смерті. Чекати на свою чергу було досить довго. Можливо, тому, що я не взяла з собою книжку. Чи, можливо, тому, що вперше в житті сиділа з крапельницею  у вені. Чи тому, що мене скажено трусило, чи то від холоду, чи від страху.. Проте, через півтори години, коли нарешті настала той час Ч, довелося відкласти майже прочитаний журнал для молодих матусь (!) і покірно прослідувати за медсестрою.
На мене натягнули лікарняну піжаму і поклали у великий сканер. Це було страшно. Хоча і,  вочевидь, безпечно, але ж страшно. Завершивши фотосет моїх внутрішніх органів, мене відвезли до кімнати обстежень (пояснюючи наперед, скажу, що в американських лікарнях всіх пацієнтів возять на візочках, тож потреба у використанні власних ніг у мене на наступні два дні відпала майже зовсім). Згодом до мене приїхали мої друзі, і вже всім нам лікар пояснив, що їх підозри на апендицит справдилися і або вночі, або зранку мені зроблять операцію, а вже через два дні я буду бігати аптеками Піттсбурга, шукаючи мазь від шрамів.
Сказати, що я сильно засмутилась з того приводу, я не можу. Навпаки, було декілька речей, що втішали найбільше: перше - що батьки далеко і нічого про це не знають і не хвилюються;  друге - якщо мені й випало на долю розпрощатись з нікому непотрібним органом, то хай краще це станеться в країні Доктора Хауса.
Що ж, «Абзацу» не вистачить, щоб передати наступні два дні з мого життя. Для бажаючих дізнатись, що ж сталось далі, скажу, що операція мені не знадобилась і в решті проблема була зовсім в іншому. Натомість я пройшла повний медичний огляд в американській лікарні і повністю одужала.
Головне, що мені б хотілось сказати цим всім – якщо ви раптом серйозно захворіли, будь ласка, не терпіть і не намагайтесь самостійно лікувати невідому хворобу! У всіх учасників WAT є страховий поліс. Так, там може бути написано, що він покриває лише 100 $ за випадок, наприклад. Але якщо ви надасте дані цього полісу під час реєстрації в лікарні, з вас не візьмуть не центу.
Щасти всім! Посміхайтеся і будьте здорові! :)

Наскільки б не були умовними кордони в сучасному світі, подорож в іншу країну - завжди культурний шок і розгубленість, які іноді можуть вартувати забагато. Втім, не будемо згущати фарби.

Василина Тригубишин, студентка 3 курсу, відділення україністики:

Спроби відповісти на питання, де ти почуваєшся комфортніше – в Україні чи у США, приречені від самого початку. Просто все інше. Інші люди, інший стиль життя. Хоча, поживши кілька місяців в Америці, розумієш, що у цих людей глобально ті ж проблеми, що і у українців. Відмінність невелика: вони просто говорять англійською.

Стосовно працевлаштування, мене вразила умовність контракту. Тобто, якщо якісь твої претензії підкріплюються фразою «А у мене в контракті записано…» то у відповідь чуєш, куди ти можеш запхати цей папірець.

Я чула про деяких людей, які навіть не з’являлись на тій вакансії, на яку їхали – просто знаходили собі іншу роботу. Спочатку ми дуже сильно боялися звільнення, але, зустрівши людей, які без особливих проблем влаштовувалися вже на третю вакансію, заспокоїлись. Веселі ситуації також виникали з робочими візами. Я знала дівчат з Таїланду, у яких візи закінчились вже два місяці тому, але вони продовжували працювати, і ніхто взагалі не заперечував.

У моєму випадку не обійшлося без обману: коли ми їхали до США, при виборі міста й вакансії нам пообіцяли, що ми житимемо досить близько до океану. «Всього одна година – і ви на узбережжі», - спокушали нас. Але дійсність виявилась набагато суворішою. Якщо ми хотіли покупатися в океані, мусили вставати о п’ятій годині ранку і добиратися з пересадками, - а громадський транспорт у США взагалі ніякий, бо всі мають машини, - до місця призначення. Назад мусили вирушати не пізніше 4-ї години дня, бо через відсутність транспорту ризикуєш залишитись на узбережжі з ночівлею. В результаті біля океану за всі три місяці ми побували лише три чи чотири рази.

Справжньою екзотикою стали «чорні райони». На виданій нам мапі вони були позначені жирними червоними хрестиками, які означали, що гуляти там в прямому сенсі небезпечно для життя. Розбої, перестрілки та торгівля наркотиками просто на вулицях там сприймається як річ, яка не виходить за рамки норми.

Нам дуже пощастило зі ставленням: наш менеджер був одружений з українкою, і тому ми могли дозволити собі таке, за що інші вже давно мусили б пакувати речі. Під кінець місцеві дівчата, яких вичитували за якісь помилки, незадоволено шипіли: «Ну звісно, на мене кричать, бо я ж не з України».

Тамтешня їжа видалась мені несумісною із життям. Вода – дуже добра, чиста, але продукти – це жах. Спробували якось купити місцевого хліба, але він був схожий на великий шматок пластиліну, без смаку і запаху.

Але все це дрібниці в порівнянні з тими враженнями, які лишились після поїздки. Мені хочеться туди повернутись.

Підготувала Дар’я Ігнатенко

Stay Hungry. Stay Foolish

     В Інституті філології студентське самоврядування схоже на якусь рослину навесні, котра оживає після зимової сплячки. Але на відміну від природи, у Студпарламенту Інституту філології цикл в кілька разів довший: довгі кілька років у ньому тривала зимова сплячка без видимої для всіх студентів роботи і лише два роки тому настало весняне пробудження. 

     Весна для СПІФу почалася, як на мене, тоді, коли його очолила Крістіна Морозова з її молодою командою ще у 2009 році. Рік їхньої діяльності не був революцією на рівні Інституту філології, зате став революцією всередині самої структури Студпарламенту: було залучено кілька десятків активістів з молодших курсів (особливо з першого!), більшість із яких і досі залишаються в команді Студпарламенту або діють в інших структурах на рівні інституту.

      Коли минулого року Крістіні настав час складати повноваження, я вирішив балотуватися на посаду голови СПІФ з ідеєю, котра тоді все більше розбурювалася в моїй голові: зробити революцію в студентському самоврядуванні на всеінститутському рівні! «Діяльність Студпарламенту має відчувати на собі кожен студент Інституту філології! Ми повинні бути кращими серед усіх факультетів Університету!» – ось та планка, яку я поставив собі, коли йшов на вибори, із якою здобув перемогу і яку поставив перед своєю новою командою. І тепер я розумію, що хоч і не відразу, але цю планку ми здобуваємо. І новий поштовх до цього дав останній проект мого СПІФу – «Куратори першокурсників». 

     Я неймовірно радію, що ми знайшли і відібрали кураторів майже для всіх груп першокурсників, що всі наші куратори справді замотивовані, активні та відповідальні, а першокурсники з їхньою допомогою легко адаптувалися до студентського життя і вже активно долучаються до студентського самоврядування. Тепер залишається розвиватися і йти лише вперед! Як на мене, ціль «СПІФ для кожного студента» має тепер стати для нового Студпарламенту необхідним принципом роботи, але новий голова мусить собі поставити якусь іще вищу планку – наприклад, «Налагоджена системна робота СПІФ» або «5 нових всеінститутських проектів».

     Оглядаючись на свою діяльність як голови СПІФ тривалістю всього в півроку, я сам дивуюся, як ми з командою встигли стільки всього реалізувати! Не посоромлюсь назвати все, адже кожен захід був для нас спільним досягненням і в кожному ми, організатори, залишили частинки себе: концерт до Дня закоханих, благодійний концерт гурту «Дівчина Джона» (зібрали більше 5000 грн для лікування нашого студента Ярослава Петрика), Ярмарок молодіжних організацій (Інститут філології чи не вперше відвідали з презентаціями AIESEC, Європейський молодіжний парламент, «Наука при каві» та 5 інших організацій), цикл публічних лекцій, тренінги з працевлаштування, грандіозний концерт до Дня філолога, Куратори першокурсників і звичайно ж – газета «Абзац», із якої ви й читаєте ці рядки))) Все це справді досягнення, хоч і хотілося реалізувати ще багато інших проектів. 

     На плечі новообраного голови СПІФ тепер лягає велика відповідальність. Найперше – тримати марку, адже цього вимагає стиль і рух в роботі, заданий теперішньою командою СПІФ. Наступним завданням є новаторська діяльність нового голови (пробачте за тавтологію): обов’язково мають бути реалізовані нові проекти, які є корисними та необхідними для студентів Інституту філології. Тут, до речі, важливою стратегією буде закріплення статусу Студпарламенту в очах адміністрації. Вірний шлях для цього – захист прав студентів, подання скарг на все, що нас не влаштовує в Інституті філології, – на неякісне обслуговування, непотрібні предмети, некваліфікованих викладачів… Справді, на третій рік активної діяльності СПІФ повинен укріпити свій статус як осередку активних, розумних і небайдужих студентів, котрі є джерелом якісних змін у студентському навчанні та житті! 

      Наостанок новій команді СПІФ (у якій, я сподіваюся, залишиться багато з наших «старих») хочу побажати віри і впевненості у своїх діях, розуміння важливості командної роботи (лише разом ми сила: або виграємо всі разом, або програємо поодинці) і великого-великого ентузіазму, який, повірте, окупиться і повернеться до вас сторицею (ви ще й самі не можете уявити ЯК))). А ще бажаю зрозуміти і прийняти в своє життя настанову Стіва Джобса: «Stay Hungry. Stay Foolish» – лиш тоді досягнете висот!

Богдан Деркач,
Голова СПІФ 2010-2011

«Як наші гуртожиток відвойовували»

     Весна. Чудова пора для майже шляхетних вчинків студентів: дехто нарешті розпочинає навчатися, м’яко пишучи, «паритися», а хтось навпаки, забуває про все і керується бажаннями даної пори. 
     Існує ще одна болюча причина для хвилювання: четвертий курс виселяють після захисту дипломної роботи, і на період здачі вступних екзамені є великі шанси залишитися жити на Ж/Д вокзалі. Та студенти – то вельми оптимістичний та винахідливий народ, і з цією дріб’язковою проблемою кожен якось справлявся, і доволі вправно. 
     Одні писали заяви, щоб їм надали «койко-місце» в гуртожитку в будь-якій кімнаті. Дуже цікава назва, до речі. Коли чую це слово - «койко», в голові виникають зовсім не позитивні асоціації. Інші, стоячи на колінах перед завідувачем гуртожитку, вимолювали собі місце у своїй рідні кімнатці, в якій 4 роки прокидалися на пари, в якій збиралося безліч друзів і святкувалося будь-яке свято, яке тільки можна святкувати по-студентському. Ніхто і не задумувався наскільки ці чотири стіни стали рідними серцю за цей час, скільки було записано цитат та наклеєно фотокарток на стареньких шпалерах; на них була записана історія майже кожного дня розумного студента. Скільки було сварок з новою сусідкою, за яким слідувало усвідомлення того що ось саме вона – справжня подруга. Та продовжимо, про що почали.

     Літо. Як можливо описати всі емоції, які виникають у студентів від цього заворожуючого слова. Та для четвертого курсу це тільки початок веселенького пекла під назвою «ОКР магістр» чи «ОКР спеціаліст». Вступали всі хором і весело. І після всіх вступних випробувань, коли здається, що ось воно – щастя: «Я вступила, я магістр!!» а попереду ще місяць насолод, розваг і абсолютне забування про навчання, на нас чекало ще багато сюрпризів.

      Осінь. Як після солодкого сну прокинулись всі магістри та спеціалісти, побачивши, що речі із їхніх кімнат виставлені, а під дверима їх очікує великий подарунок під назвою «перший курс та їхні батьки». Одразу пригадались слова пана Різника про те, що всіх буде виселено й на наші місця будуть поселяти перший курс. Тільки тепер всі зрозуміли, що жити нам ніде. З цієї хвилини і розпочинається «солодке життя».
    Майже всіх магістрів виселили, на їхні місця заселили першачків, пояснюючи це тим, що «студенти-магістри та спеціалісти уже дорослі і вже в змозі знайти собі житло в великому місці, а першокурсники – новачки, ще нічого не знають!». Але ж у нас не «дідівщина», щоб розподіляти хто тут старший, а хто менший. Старшокурсники не принижують, не пригноблюють менших, тому що всі ми вихована та шанована молодь, яка не дозволяє собі опуститися до примітивізму та вуличних розборів. 

     Та першого вересня чемність відійшла на другий план. Батьки першокурсників наступали на магістрів, з галасом і вимогами негайно вибиратися з кімнат, бо вони вже їхні. Дехто, нічого не пояснюючи, просто виставив речі в коридор, вважаючи, що має право чіпати чужу власність. Та, мабуть, з роками студент тільки стає витривалішим та стійкішим, і у нього розвивається настільки велике почуття гумору, що навіть цю проблему сприйняли з бойовим духом та розумінням. Багато студентів не мали взагалі де жити. Хтось нишком пробирався в гуртожиток повз вахту до друзів, хтось кочував у знайомих, але більшість їздила з дому в Київ.    

     Точно можу ствердити, що водії маршруток заробили за перші два тижні вересня вдосталь. Справедливо чи несправедливо виселили старшокурсників – це спірне питання.
    Чому поселенням та виселенням почали займатися першого вересня? Хто винуватий в неорганізованості поселення? Ці питання так і залишились без відповідей для всіх нас. Згідно до статистики, у одному з базових гуртожитків університету вільних місць було 200, а першокурсників близько 260 і ще 100 магістрів. Цифри вражають.
     Поселення цього року обійшлося старшокурсникам дуже дорого та важко і було здобуте незліченною кількістю пролитих сліз і витрачених нервів.
     З широкими обіймами приймаймо нових колег в рідні стіни, але не забуваймо і про тих, хто вже 4 роки віддав Інституту.

    Ганна Підлісна 

Крізь тернії до зірок

    Ступаючи на поріг жовтого корпусу, так званого «квітника мудрості», перше, що очікуєшь побачити – це переважно стриманих леді, які віддають найкращі роки життя науці та опануванню величезної кількості мов. Та це було колись. Зараз же наші «квіточки» зовсім інші. Їхня мета полягає вже не тільки у вивченні мови. Вони мислять набагато глобальніше:


     Юлія, 20 років, кореїст:

     «Я мрію закінчити магістратуру. Також дуже хочу пов’язати своє життя з корейською мовою та маю на меті відкрити свою справу, яка буде 100% пов’язана з корейською!»

       Вони сповнені ідей, вони дуже зайняті, вони вольові, вони нестримні. Майже кожна має на меті побудувати приголомшливу кар’єру, заробити купу грошей, стати відомою.
      Анастасія, 20 років, перекладач:

     «Оскільки я вивчаю німецьку мову, то у майбутньому бачу себе успішним перекладачем. Також дуже хочу відкрити свою фірму. Ще не знаю напевне, з якою діяльністю вона буде пов’язана, але бажаю реалізувати і підприємницькі навики. Неабияку роль відіграє й сім’я у моєму житті. Я хочу двійнят –дівчинку та хлопчика. Дуже хочу багато з ними подорожувати та разом вивчати мови».

      Наталія, 20 років, китаїст:

    «Звійсно, головною метою мого життя є доскнале володіння китайською мовою. Тож, у майбутньому я планую начатись у Китаї. Та перш за все я хочу завершити освіту в університеті. В принципі, я хочу жити красиво: подорожувати, бути коханою, мати багато котів і ще величезну собаку. Відвідувати час від часу Европу, мати багато друзів та величезне коло захоплень».

      Анна, 21 рік, японістка:

     «У дитинстві я захоплювалась музикою, тож дуже хотіла стати рок-виконавицею. Та з часом, «підсівши» на JR (джей рок – японський рок, прим. авт.), я зрозуміла: це - моє покликання. Тож я почала вивчати японську мову. І зараз усіма силами намагаюсь втілити свою мрію - стати співачкою та підкорити сцени Японії».

      Ольга, 20 років, індолог:

      «Індія. Я бажаю показати її справжню – чуттєву та дуже красиву. Хочу відкрити галерею, де б проводилися лекції для школярів та студентів, виставки картин сучасних митців. Хотіла б організовувати тижні мод індійских дизайнерів».

     Ось такі вони, дівчата-філологи. Та не тільки дівчатами, а ще й хлопцями-філологами багата наша країна. Вони – сильна половина, їхні думки та наміри дещо відмінні. Та всі вони досить задоволені своїм станом на сьогодні. Проте, не всі ще визначились з «життєвим розкладом». Скажу одне: планувати завчасно - не для них. Вони беруть все від кожного дня, проживаючи його як останній.

      Ігор, 19 років, перекладач:

    «Насправді навчатись у жіночому колективі досить таки приємна справа. Мені було легко знайти спільну мову з дівчатами. У нас велика кількість спільних інтересів та цікавих тем для обговорення.
     А щодо планів на майбутнє, то я ще навіть не визначився. Адже спочатку потрібно досконало вивчити мову, закінчити навчання, а після можна думати і про перспективи...
     Мені просто подобається моє навчаня та студентське життя. Це круто».
      Павло, 20 років, японіст:

     «Жіночий колектив – це «гут», проте дівчата іноді вередують. На те вони й дівчата.
    Стосовно роботи, то я ще й не вирішив. Чи буду перекладачем – не знаю, проте японську треба вивчити – це зайвим не буде».

     Саша, китаїст, 21 рік:

    «Начання в університеті – це, перш за все, престиж, кваліфіковані викладачі та можливість побувати за кордоном, у країні, мову якої ти вивчаеш. Стосовно моїх планів на майбутнє, я бажаю пов’язати своє життя з Міністерством іноземних справ або працювати при секретаріаті президента. Також було б добре, якби я мав нагоду працювати на міжнародну компанію».

      Евген, 20 років арабіст:

    «Навчання в інституті філології....навіть не знаю, як описати. На справді – це досить легка та приємна справа. Це настільки легко, що я навіть іноді дозволяю собі довше спати зранку.
Щоправда, с жіночим колективом мені не так поталанило, адже більшість моїх одногрупників (як це не дивно) – хлопці. Та якби я був єдиним хлопцем у группі, то навряд чи я б сумував з цього приводу.
     Найскладніше зараз для мене – це питання стосовно моїх планів на майбутнє. На жаль, я поки що не досить добре визначився з вподобаннями, але все ще попереду».

     Артем, 20 років, україніст:

    «Навчання в інституті філології завжди було мрією для мене, задля якої я приклав чимало зусиль. Проте, коли я досягнув своєї мети, я швидко зневірився у ній і у всьому, що пов’язано з філологією. Мені не до вподоби система навчання. На мою думку, вона некоректна та не зовсім цікава. Тому й у магістратуру я планую подавати документи до іншого закладу. А жіноче суспільство – це найбільший плюс, який я маю, навчаючись на філолога.
    У майбутньому я бачу себе будь-ким, лише не філологом».

     Ось так. Скільки людей, стільки й думок. Проте, найголовнішим є те, що більша частина все ж визначилась зі своїми бажаннями та точно вирішала, що саме цікавить їх у житті.
    На початку ми були доволі невпевнені, загублені. Та час плине, ми зростаємо та все більше й більше укорінюємось у наших вподобаннях. Ми знаходимо своє покликання та стрімко слідуємо за бажаннями. І не так важливо, хто ти, наскільки ти фізично сильний чи слабкий. Головним є віра у себе, свої сили та стрімке, невпинне бажання працювати, створювати, і саме тоді все буде, як ти того бажаеш. Ніколи не полишай своїх вподобань, свої надії. Завжди слідуй за ними, падай та вставай, знову і знову. Будь впевненим. Будь справжнім та стійким.
    Ми дійсно сильні!

    Катя Чередничок 

30 вер. 2011 р.

Гуртожитські війни

     Для іногороднього студента важливо не лише звикнути до нового міста, нового навчального закладу, зовсім нового способу життя, а й до життя в гуртожитку. Не завжди таланить з сусідами, але завжди є вихід із ситуацій. Вузол можна просто розрубати, а можна розв’язати його.
     Іноді здається, що своє 17-річчя я запам’ятаю найкраще. Воно минало за горами підручників, й інколи здавалося, що я поволі перетворюся на типового ботаніка, за складанням всіляких іспитів і тестувань. Воно бачило мої перші найбільші розчарування, мій випускний, шалені черги до приймальних комісій і вагання з вибором вишу і спеціальності. А коли документи було подано і махати руками вже пізно, почалися всілякі вагання з тим, як буде жити там, в гуртожитку?
     Всі ми чули купу історій про те, як наші друзі, знайомі, знайомі знайомих мали якихось схиблених співмешканців. Тай, певно, багато хто з нас стикався з такими. Розповідали мені про дівчину, яка любила готувати щось їсти десь так після 2-гої ночі. Починалося тарахкотіння тарілками, плямкання, шарудіння, яке заважало іншим відпочивати.
    Одна моя знайома потрапила у «четвірку». Спочатку всі жили мирно і дружно, намагалися роззнайомитися краще, а потім вийшло так, що три її сусідки стали «лєпшими» подругами, а вона залишилась осторонь. Або ж інша ситуація: в кімнаті мешкало троє. Двоє були прихильниками однієї з популярних сьогодні субкультур, слухали специфічну музику, одягалися відповідно, вели характерний собі спосіб життя. Третю людину просто ігнорували. Як чинити в таких ситуаціях?        Певно, варто все ж таки порушити мовчанку, заговорити і з’ясувати, в чому ж річ. Можливо, щось колись трапилося, хтось когось не так зрозумів? Або просто люди не сходяться характерами. Тоді варто комусь змінити співмешканців.
    Буває, що не вживаються люди, які вчаться на різних курсах. Але тут ситуація неоднозначна. Знайому, першокурсницю, підселили четвертою до дівчат, двоє з яких були на третьому курсі, третя – на шостому. З двома першими все дуже гарно склалося, потоваришували, дівчата допомагали, ділилися шпаргалками, конспектами, підручниками, досвідом. А з третьою все було трохи не так. Дівчині не подобалося те, що троє інших вчаться допізна, що вранці, коли темно, збираються з увімкненим світлом. Домовилися, що ввечері до встановленого часу будуть вимикати світло і всі лягати спати. А вранці таки працювала настільна лампа.
    Найбільш поширеною проблемою всіх гуртожитків є невимитий посуд, розкидані речі, не прибрана вчасно, або взагалі неприбрана кімната, недотримання графіку чергування на кухні, словом, невиконання власних обов’язків. Хтось вирішує такі проблеми сварками, хтось загальними зборами кімнати, блоку, поверху, на яких загалу викривають обличчя злісних порушників, хтось складає графік чергувань і дотримується його.
    Та все ж таки гуртожиток – це не місце для воєн. І якщо виникають якісь проблеми, хтось чимось не задоволений, все потрібно обговорити, спокійно, без нецензурної лексики і принижень. Тут кожен має поважати інших і насамперед себе. Найважливіше - розв’язувати конфлікти, не жити за принципом «око за око, зуб за зуб».

    Компроміси шукала Вікторія Савчук

Найстаріша вища школа Польщі

     Ягелонський університет (Uniwersytet Jagielloński) – найстаріша вища школа Польщі і один із найдавніших університетів світу. Сьогодні цей навчальний заклад вважається найкращим у Польщі. Університет був створений у 1364 році Казимиром ІІІ, а в 1400 році реорганізований Владиславом ІІ Ягайлом, тому й названий університет на його честь.  
    Ягелонський університет надає три освітні ступені : Бакалавр, Магістр, і Доктор. Має більше ста спеціальностей, що викладаються польською мовою, та більше десятка - англійською мовою. Все частіше лекції читаються іноземними мовами. Лекції вчених з інших країн включені до навчальних програм на усіх факультетах та спеціальностях. Студенти Ягелонського університету завершують навчання зі знанням не менше двох іноземних мов на високому рівні.
    Університет має успіхи в галузі гуманітарних та суспільних наук. Науково-дослідна археологічна експедиція, сформована із працівників Ягелонського університету у Гватемалі, закінчилася грандіозним успіхом. У 2006 році на території Nakum, культурного центру майя, вони виявили, могильник, котрий не був розграбований, з великою кількістю предметів, що представляють наукову та культурну цінність. Це був перший повністю незалежний польський археологічний проект, що здійснювався на землі майя.
     В університеті є 111 спеціальностей, 15 факультетів, серед яких і філологічний (Wzdyiał Filologiczny), де вивчають англійську, німецьку, іспанську, класичні мови, східні: арабську, японську, турецьку, також вивчають тут португальську, російську, болгарську, хорватську, чеську, сербську, словацьку, угорську, італійську і українську.
    Філологічний факультет появився в структурі у 1951 році після поділу існуючого Гуманітарного факультету. Проте в нинішньому вигляді факультет філології постав після відокремлення Інституту полоністики у 2005 році. Факультет складається з 10 підрозділів: Інститут філології англійської, німецької філологічного інституту, Інституту класичної філології Інституту сходознавства, Інституту романської філології, Школа слов'янських мов, Інститут з вивчення Сходу, кафедра угорської філології, кафедри мовознавства загального і індоєвропейського.
Кафедра української філології була створена 1926 року. А ще у 1920 році тут була заснована Українська Студентська громада, у якій станом на 1930 рік налічувалося 400 студентів. Серед відомих українських випускників Василь Стефаник, Катря Гриневич, Роман Ясевич, Володимир Старольський, Мартин Русин, Юрій Котермарк. Також в університеті є Факультет полоністики, де є такі спеціальності, як польська філологія, культурознавство і театрознавство.
    З 1962 року Ягелонський університет почав свою співпрацю з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка.
    Ще у травні 2004 року Польща стала членом Європейського Союзу, тому диплом Ягелонського університету визнається всіма країнами Європи. Для вступу необхідно як мінімум мати атестат про закінчену середню освіту та високий рівень володіння англійською.
    Ягелонський університет – це унікальне та одночасне поєднання стародавньої, багатої історії та сучасних інноваційних процесів і розробок. Він є найстарішою науковою установою Польщі, його існування було безперервним, незважаючи на різні історичні події та негаразди, яких зазнавала Польща.
     
     Віка Савчук

«Будь українцем – вишиванку вдягни!»

     Якщо в неділю, 18 вересня, вам трапилось побачити на вулицях Києва величезну колону людей, одягнених у вишиванки, з прапорами в руках, піснями та патріотичними гаслами на вустах, то ви стали очевидцями VIII-го мегаграндіозного маршу у вишиванках.
     Ось уже чотири роки підряд двічі на рік – у травні, «поки не жарко», та вересні, «коли ще тепло», – студентами київських вишів організовується похід, метою якого є «популяризація національного одягу та українських традицій, розвиток патріотизму». Ідеєю стало, за словами одного з організаторів, «звернення до українського коріння», популяризація вишиванки як «національного генетичного коду», а не просто модного елементу гардеробу. Марш об’єднує людей, для яких Україна – не пустий звук, людей, які вважають себе патріотами, люблять, показують і доказують, що люблять українське – від народного одягу та пісень до рідної історії, людей, для яких приємно пройтися вулицями столиці в народному одязі та «просто поринути в українську культуру без зайвої політики». Останню забезпечила позаполітичність заходу.
     Якщо в першому поході брало участь всього 4 людей, то останній восьмий нараховував понад 300 учасників. Щирість та веселий молодіжній дух, з якими був організований похід, зробили свою справу: створили приємну атмосферу та зробили захід таким, у якому хочеться брати участь і надалі.
     Дійство розпочалось об 11 годині біля музею «Золоті ворота» із вітального слова організаторів-студентів (Андрій Бабінський, Олена Базилівська, Влад Гаркавенко, Іра Горак) та спеціально запрошених гостей: письменників Валентини Козак та Сергія Пантюка, громадського діяча Тараса Пушкара. А близько 12-ої за маршрутом «Золоті Ворота – Софійська площа – Михайлівська площа – Андріївський узвіз – Поштова площа – Європейська площа – Хрещатик» стартував сам марш під гаслами «Ми України доньки й сини, будь українцем – вишиванку вдягни!», «Вишиванку вдягай – Україну кохай!», «Україна понад усе!». На кожній із «зупинок» проводились конкурси на знання історії, культури та географії України, на будь-який смак і вік. Найцікавішим подарунком став сертифікат на безкоштовну сорочку. Найдотепнішою відповіддю – 3-річної Софійки, яка брала участь у конкурсі серед найменших: «Президент – це люди, що хочуть мені щось сказати». Обрали також найгарнішу вишиванку, у цьому допоміг письменник Сергій Пантюк.
     Яскравість та незвичність походу для столиці було відчутно вже із самого початку: перехожі – як кияни, так й іноземці, робили фотознімки, підходили із запитаннями та цікавились датою наступного походу, а самі учасники дивувались великій кількості молоді, яка прийшла на марш.
 «Ми тут вперше, залишились абсолютно задоволеними, дуже цікаво, – поділились враженнями студентки українського відділення ІФ Тетяна та Наталя. – Захід неочікуваний для столиці саме тому, що досить багато молоді, і це приємно. Хотілося, щоб були групи людей, які продовжать організовувати подібні заходи».
     Після закінчення офіційної частини всі бажаючі поїхали в "Музей національної архітектури й побуту Пирогово" для продовження святкування уже в менш формальній і більш відповідній за духом обстановці для спілкування, нових знайомств, ігор, українських пісень.
Дата наступного походу – 20 травня 2012 року, у якому можуть взяти участь усі бажаючі та небайдужі до український традицій.
     Яна Сабляш

А чи не час нам підживитися?

  Попри усталену думку про те, що справжній студент має бути голодним, власний кількарічний досвід навчання у стінах рідного корпусу доводить: граніт філологічних наук краще засвоюється після доброго сніданку/обіду. Та й як на зло, мрії про бодай щось їстівне приходять до ще сонного студента по буднях з самісінького ранку і без запізнень.
 Навчання почалося не так давно, але, гадаємо, першокурсники, особливо ті, яким пощастило вчитися у першу зміну, вже неодноразово встигли відчути ранковий голод на собі. І хоча університет не пам’ятає випадків втрати студентами свідомості від недоїдання, можливо, подальша інформація допоможе вам уникнути голодного блиску в очах, та додасть натхнення під час навчання.
 Отже, на правах «старожилів» Інституту філології спробуємо якщо не врятувати,то принаймні поліпшити життя тих, хто цього року приєднався до студентського братства.
Полювання на їжу,або як вижити у жовтих джунглях.
 Жартуємо, звичайно. Але для зовсім критичних ситуацій порадимо запатентований авторський спосіб – пошуки харчу можна розпочати безпосередньо в аудиторії, дивлячись очима кота з відомого американського мультфільму на одногрупників. Як показує практика, бодай у одного з них знайдеться випадкове яблуко, печиво або цукерка. Цих стратегічних запасів вистачить, щоб протриматись до заповітного часу Х – відкриття їдальні. Зовсім про всяк випадок  зауважимо, що знаходиться їдальня у лівому крилі, на другому поверсі. Вхід через кафетерій на першому поверсі. Нагадуємо це тому, що три року тому, будучи першокурсницями, автор з подругою, не здогадуючись про існування в корпусі їдальні, знайшли її цілком випадково. У місяці грудні.
 Крім того, допоможуть студентам прокинутися осінніми та зимовими ранками напої зі смаком кави з автоматів, розташованих на першому поверсі. На правах реклами додамо, що від автомата у правому крилі можна отримати безкоштовний урок італійської мови.
Скільки в нас часу? –Мінімум. Скільки в нас грошей? –Мінімум.
  Довгоочікувана «велика» перерва. Попри всі очевидні переваги їдальні, варто затриматися на парі бодай п’ять зайвих хвилин – і стає зрозуміло, що у напівкілометровій черзі виживуть найвитриваліші. Тож, маючи у запасі 20 хвилин, у пошуках смачної і здорової їжі вибігаємо на вулицю. Рекомендуємо звернути увагу на  ряд продовольчих кіосків, розташованих уздовж парку Шевченка. Асортимент дозволяє швидко втамувати голод, крім того, можна купити гарячі булочки з сосисками, а якщо не полінуватися і пройти трохи далі – млинці та сандвічі з різноманітною начинкою та випічку, за досить демократичну ціну. Постоявши у черзі не більше 4-х хвилин,отримуємо заповітний пакуночок з їжею та стакан з окропом,тобто чаєм або кавою. Повертаємось до університетської аудиторії  частково або більш-менш ситі. Місію виконано.
Мистецтво поглинати їжу.
  Однією з безперечних переваг університету з «їстівної» точки зору є його розташування у центрі міста. Тож різноманітні кафе, ресторани та бари тут на кожному кроці. Проте й ціни здебільшого вище середніх. Тому поговоримо виключно про заклади, найбільш сприятливі для студентського гаманця.
  Як знову-таки доводить досвід, більшість доріг веде до «Mc Donald`s», що на Великій Васильківській, 22, біля самого виходу зі станції метро «Площа Льва Толстого».  Улюблені бургери, смачна картопля, хрумкі пиріжки, запашна кава, ранкове меню для тих хто не полінувався прокинутися раніше, посиденьки з друзями на затишних диванчиках… Найвідоміша американська мережа закладів харчування особливих рекомендацій не потребує.
  У якості невеликого фаст-фудівського бонусу не можна не згадати легендарну Київську Перепічку (вул. Богдана Хмельницького, 3). І нехай вас не лякає довжелезна черга, яка, треба віддати їй належне, просувається досить швидко у будь-яку пору року. Цей нехитрий кулінарний виріб варто спробувати хоча б за те, що за свою понад п’ятдесятирічну історію він надійно зайняв своє місце у самісінькому серці Києва.
  Також можна завітати до їдальні «Червоного» корпусу – загалом тамтешнє меню не відрізняється від страв, які пропонують у «Жовтому» корпусі, проте дуже приємно обідати у затишку, в оточенні зображених на стінах Цариць наук, серед яких, звісно, й наша улюблена пані Філологія.
  Бажаючим замовити традиційні українські страви та недорого пообідати першим, другим, третім, та ще й компотом на додачу, радимо «Пузату хату» (Велика Васильківська,40 , Басейна, 1/2a) , а також «Єврохату» (пл. Бессарабська, 2).
  Домашні страви можна скуштувати й у ресторані швидкого харчування «Дрова» біля м. Золоті Ворота (Володимирська, 42а).
  Поціновувачам піци можна завітати за адресою: Льва Толстого,1а до «Verona Pizza».
  Заслуженою популярністю за атмосферність, демократичність цін  та найближче до університету розташування користується рок-н-рол кафе «Шалена Мама».
  Завітати на чашку кави з чимось солоденьким можна до Double Coffee (вул. Богдана Хмельницького, 42) та "Кофе Хауз" (Пушкінська, 13/5).
  Якщо трохи прогулятися до Бессарабки, можна поїсти японських страви вітчизняного виробництва у закладі «Сушія» за адресою: вул. Велика Васильківська,1-3/2 (біля «Пінчук Арт-центру»).
  Досить непоганим, на нашу думку, є ресторан «Євразія» за адресою Льва Толстого, 11/61, що на перетині вулиць Володимирської та Льва Толстого, орієнтований на японську кухню. Недолік – повільне обслуговування,  а персонал особливою привітністю не вирізняється.
 Як бачимо, у центрі міста навіть із невеликою сумою грошей голодним залишитися важко, та й з часом кожен обов’язково знаходить собі заклад до смаку і до кишені. Ми щиро сподіваємось, що наші поради допоможуть вам, адже що б там не казали, а ми, студенти, знаємо як важливо вчасно поїсти, якщо рука записує конспект,а перед очима поволі пропливає образ тарілки з маминим борщиком. Тож нехай шлунки та голови завжди будуть наповнені, а гарний настрій і творче натхнення спонукають до пізнання невідомого. Чого й бажаємо усім.
  З вами харчувалася Ася Воронкова

Бібліотека в кишені


У вас дилема – купувати електронну книжку чи ні? Тоді ми йдемо до вас!
Електронні книги – це група спеціалізованих пристроїв, що відображають текстову інформацію в електронному вигляді. Наприклад: Orsio, E-book reader від Lbook, Pocketbook, Onyx boox, FR book, Explay, Sony, Amazon та інші. 
Розглянемо основні плюси і мінуси електронних книг. 
Плюси електронних книг: 

1)                      В електронній книзі є пошук по тексту, різні переходи за гіперпосиланнями, відображення тимчасових виділень та приміток. 
2)                      В одному пристрої електронної книги можна зберігати сотні й тисячі книг. Крім цього, в порівнянні зі звичайними друкованими книгами,
 електронну книгу значно простіше транспортувати.
3)                    Електронна книга здатна відображати анімовані картинки. 
4)                     Електронні тексти коштують набагато дешевше, ніж їх паперові аналоги або ж їх можна скачати в Інтернеті безкоштовно. 
5)        Використання електронних книг дозволяє заощадити велику кількість паперу і зберегти природу. 

Мінуси електронних книг: 

         1) Пристрої для електронних книг більш крихкі, ніж друковані книги. Екран –"електронний папір",  може бути пошкоджений від падіння з висоти вашого ліжка, або навіть при сильному натисканні пальців. Особливо цей недолік характерний для електронної книжки з екранним розміром більше 7 дюймів. 
        2) Вартість електронної книги приблизно дорівнює вартості 50-100 друкованих книг. 
        3) Багато видавців не створюють електронні книги одночасно з паперовими, тому електронні варіанти з'являються значно пізніше. Хоч пірати й оцифровують новинки книжкового ринку досить швидко, для того щоб їх завантажити необхідно користуватися файлообмінними мережами, а останнім часом торренттрекери знаходяться під пресингом з боку борців за авторські права. 
      
4) Виробники деяких електронних книг можуть дистанційно видаляти інформацію з особистого пристрою користувача. Це стосується пристроїв, поширених в США, типу Kindle і Sony reader. 
      5) Пристрої для читання електронних книг повинні завжди бути своєчасно підзаряджені, але навіть на сьогоднішній день це – пристрої, які споживають мало енергії. Однієї зарядки вистачає на кілька тижнів.
Якщо ви вибираєте електронну книгу, зверніть увагу на нові їх розрізнення –  сенсорні книги та книги з ефектом «електронного паперу». Ці дві категорії могли б доповнювати одна одну, проте ці технології  не здатні поєднуватися. Великий мінус сенсорних електронних книг (на кшталт Sony) - у тому, що на екрані відображаються ваші обличчя, чужі обличчя, так звані «бліки», від яких дуже страждає зір. Електронний папір в свою чергу (одним із найкращих є PocketBook) не пошкоджує зір, проте його функціональний аспект значно менший.
Проте, вибір за вами. Електронна книжка – це дешево, зручно, та швидко. У будь-якому разі ви не пожалкуєте про її купівлю.
 Щасливих та вигідних покупок!

Анастасія Арсенюк

Вибори голови СПІФу: як все було

         Ось і знову осінь, знову вересень, знову по Інституту філології гасають перелякані першокурсники, повільно походжають впевнені старшокурсники… одним словом, життя вирує… Звичайно ж, вирує! А як по-іншому, коли в нашому рідному ІФ настав час обирати голову СПІФу! Пропонуємо короткий звіт для тих, хто так хотів долучитися до подій, під час яких весь інститут спостерігав зміну влади, але не зміг в силу поважних причин: вигулював собаку друга, дивився в інтернеті погоду на найближчий місяць, намагався налагодити контакти з марсіанами чи ще через якісь інші (не менш важливі) причини.
28 вересня у найбільшій аудиторії нашого інституту (№152) о 13 годині (коли перша зміна вже збирається тікати з корпусу, а друга ще десь трясеться в метро) відбулися вибори голови парламенту. Для правильного проведення виборів вимагалося по два представника від кожної групи, які, власне, і брали участь у голосуванні, реєстрація (представників), хороший настрій та відповідальний вираз обличчя. Серйозних порушень не спостерігалося.
Після того, як всі учасники виборів отримали мандати (де потрібно було написати прізвище одного з кандидатів), прицілилися у сріблясті скриньки, щоб зробити свій внесок у парламентську історію Інституту філології, на трибуну вийшов чинний голова СПІФу (на сьогоднішній день колишній, але почесний) Богдан Деркач зі звітом про те, що він і його команда зробили за рік, що хотіли зробити і що в результаті цього вийшло. Потім всі побачили презентації виборчих програм кандидатів у голови Студентського парламенту. А хто ж ці сміливці, які вирішили висунути свою кандидатуру, не злякавшись прокльонів та набігів студентів у разі (не дай Боже) повного провалу обіцяних реформ? І цими сміливицями стали дівчата! Хто не пам’ятає, чи ще на той час не з’явився у нашій філологічній родині, то я нагадаю, що минулого року кандидатами були двоє хлопців, але то вже історія…
Першою зі своєю програмою виступила студентка 3-го курсу (спец. «укр. мова і літ-ра та іноземна мова») Світлана Сукач. Дівчина наголошувала на необхідності стендів, що будуть інформувати студентів (які зазвичай нічого не чують, нічого не знають і не помічають) про заходи та важливі події. Окремим пунктом Світлана означила перетворення міфу про радіо в ІФ на реальність. Взагалі було багато цікавих пропозицій серед яких організація театру в ІФ, проведення WI-FI, укомплектування електронної бази для навчання.
Потім слово взяла Катерина Альошкіна студентка 3-го курсу (спец. «фольклористика»). Свою виборчу програму дівчина поділила на змістові пункти: культура, навчання, зовнішні зв’язки, спорт та соціальне життя.
Після кожного з виступів дівчат, всі бажаючі ставили запитання до кандидаток у голови парламенту і насолоджувалися лаконічними та змістовними відповідями. Далі було найцікавіше – таємне голосування. Через декілька хвилин рахункова комісія вправно й професійно порахувала голоси (в цих філологів з математикою все гаразд!) і все…аудиторія завмерла в очікуванні, серця Світлани і Катерини від хвилювання почали вибивати нечувані ритми (добре, що мікрофон був далеко). Не буду довго мучати… з 79 осіб, які зареєструвалися, за Світлану Сукач віддали…віддали… (ви готові?) ні, почнемо з Катерини Альошкіної, яка в той визначний  день, день виборів, здається, похмурий день (я про погоду) чи навіть дощовий (але точно сонце не радувало нас) отримала велику кількість голосів J Хтось один/одна вирішив(ла) урівняти (дати можливість на існування нічиєї) кандидатів, проголосувавши проти всіх. Тепер пояснюю простими термінами: 79 – 1 = 78, а 78 – парне число (ділиться на 2) і це означає, що Світлана і Катя могли б отримати по 39 голосів (тому що 78/2=39), тобто була б нічия. Але так не сталося… З результатом 43 голоси головою СПІФу стала Світлана Сукач! Для тих, хто зацікавився, але не зміг порахувати, допоможу – Катерина Альошкіна отримала 35 голосів.
Отак все й було… Ще раз вітання новообраній голові парламенту Світлані Сукач: філологічне студентство вірить у тебе і пам’ятає обіцянки! Успіхів тобі й натхнення у цій святій і нелегкій праці.

Наталія Мукан

З хору - до рок-гурту

«Привіт всім, ми – Друга Ріка!»
Такими словами розпочалась зустріч відомого українського рок-гурту зі студентами КНУ імені Тараса Шевченка. Це був перший візит хлопців до нашого ВНЗ і, сподіваємось, не останній: Максим Макарчук, голова студентського парламенту, запросив музикантів на День народження університету. Першою асоціацією у більшості учасників гурту був храм: «одразу захотілося перехреститися».
Другою рікою розпочато новий перспективний рух – Rock‘n‘Roll saves the world (Рок-н-рол врятує світ): хлопці планують об‘єднати навколо себе молодіжні рок-гурти з усього світу. Прийнято вважати, що рок-н-рол (якісний рок) є лише у Британії, на його Батьківщині. Насправді класні рок-гурти є і Канаді, і в Китаї, і в Туреччині. Презентацією початку цього руху стало виконання записаного разом з турецькою групою Mor ve Ötesi  синглу «Світ на Різних Берегах» на концерті Другої ріки 17 вересня. Студенти мали змогу придбати квитки вдвічі дешевше і в якості бонусу – стати учасниками запису кліпу на вищезгадану пісню.
«Ми об‘єднуємо тих, хто слухає музику вухами, а не дупою».
Як пояснив Валерій Харчишин, музика об‘єднає світ набагато швидше, аніж будь-які політичні союзи. Проблема, яка стоїть на перепоні цього об‘єднання – неможливість реалізуватися для багатьох гуртів. Телебачення нашпиговане попсою, за яку платять гроші, а всі фести частіше універсальні аніж тематичні.
Під кінець зустрічі хлопці подарували нашим студентам квитки на свій концерт, декілька з них були вручені тим, хто задавав найцікавіші запитання і співав пісні гурту.

-  Що, на вашу думку, врятує світ ще, крім рок-н-ролу?
-  Приходь на концерт – почуєш у новій пісні.

Фото Євгенії Литвинової

 Текст Асі Венгер

1 черв. 2011 р.

Всі на дебати!


Напевно, кожному з нас подобається дискутувати. Особливо коли ти молода, енергійна людина, у тебе є безліч геніальних ідей, які тобі так і кортить комусь розказати, поділитись, посперечатись та довести свою думку. Щоб було зрозуміліше, про що саме йтиметься мова, потрібно для всіх і кожного висвітлити поняття «дебати».
 Отже, дебати. Сьогодні це слово викликає у багатьох людей прикре відчуття й навіть відразу. Чомусь воно асоціюється виключно з політичними ток-шоу, де сторони сваряться, ухиляються від запитань, переходять на особистості... 
Для когось це просто щось на кшталт «а пагаварить?», для іншого – це просто безглузді сперечання, щоб довести, хто має рацію, а хто взагалі не знає, що це таке) . 
Але дебати – це дещо більше.  Це рольові інтелектуальні змагання, в яких одна команда аргументовано доводить певну тезу, а інша – опонує їй. Дискусія вимагає змістовної підготовки та відбувається за формалізованими правилами. Так, саме за правилами, тобто не все у нас, дебатерів, так просто, як здається на перший погляд) Але про все по порядку.
У світі існують спеціальні програми розвитку навичок дебатування, за якими навчаються і українські дебатери. В Україні «професійні словесні поєдинки» з'явилися 1994 року, коли міжнародним фондом «Відродження» була започаткована програма «Дебати Карла Поппера».
Не так давно в Інституті Філології ім. Тараса Шевченка розпочав свою активну діяльність дебатний клуб «Pro et Contra». Президентом його є Карпенко Євген, віце-президентом – Анастасія Дідковська. 
Представники дебатного клубу «Pro et Contra» приймали участь у таких турнірах, як «Серце Києва», «Квітневе» і «Березневе» «безумство», Всеукраїнському Дебатному Турнірі у місті Ірпінь, а також досить відомому міжнародному турнірі «Кубок Жальгіріса», що відбувся у Вільнюсі (Литва) під егідою Міжнародної Дебатної Організації IDEA.
Наразі дебатний рух в Україні розвивається досить активно, і представники дебатних клубів не тільки міста Києва, але й України в цілому агітують якомога більше активної молоді для участі у дебатному русі.
Особисто для дебатерів це - не просто гра, це своєрідний стиль життя. 
Дебати - це не тільки "зустрілись, поговорили, довели свою думку і розійшлись". Це - течія, яку потрібно розвивати, для того, щоб наша молодь не була байдужою, для того, щоб ми брали активну участь у політичному та суспільному житті...
І хтозна, може, нас все ж таки почують.

Ганна Бернавська