Чому люди хамлять? На мою думку, існують дві гіпотези: або через невихованість (так зване «вроджене хамство»),або через невпевненість у собі. Кожен має певні проблеми,з якими інколи впоратися важко.Починаємо нервувати. У такі хвилини хочеться якогось полегшення ,здається: погано мені-,погано й усім довкола». Така вже, мабуть, природа людського егоїзму. Хтось керується принципом «кращий захист – напад», комусь подобається самостверджуватися таким чином.
Чи не задумувалися Ви над тим, чому, часом, людей так лякає та дратує хороший настрій та щирий сміх?! Для декого вони як більмо на оці. Уявіть собі таку ситуацію. Зайшли Ви у вагон метро разом зі своїми друзями. Жартуєте, посміхаєтеся. Та невдовзі до Вас підходить якийсь чоловік і грубо каже:"У державі криза, а вони сміються!" Здивовано відповідаєте: "То нам тепер плакати, чи як?" Перехожий промовчав і пішов до іншого вагона. Або повертаєтеся з друзями в гуртожиток. Сонечко світить, «бабине літо» надворі, тепло, гарно так. Йдете не поспішаючи, насолоджуєтеся хорошою погодою, говорите про щось кумедне. Зустрічний, років п’ятдесяти, звертається до вас. Приблизившись до Вас::«Га-га-га! Дурачкі с пєрєулачка!» Таке відчуття, ніби в обличчя плюнув. Зіпсовано настрій, але разом з тим, стало шкода і того чоловіка, що так незграбно висловив свої емоції.
А чи не забагато невихованості і відвертого хамства ховається у нашому суспільстві, і як із цим боротися? Ми задумали поспілкуватися із молоддю і дізнатися, чи мають місце у їхньому житті подібні історії.
«Моя подруга стояла в тролейбусі. На неї почала кричати літня жінка: «Тут не можна стояти!» Нахамила, а потім і питає: «А ти виходиш на наступній зупинці?» Коли отримала стверджувальну відповідь, буркнула: «А, тоді стій».
Марія, 22 роки:
«Колись спускалася сходами в гуртожитку, поспішила на пари. Прибиральниця в цей час витирала підлогу біля ліфта. Я з нею привіталася, а у відповідь почула: «Ти шо, не бачиш, я тут мию?! Не можна по другій лєсніці збігти, чи шо? Я не понімаю?» Я їй: «Вибачте, не знала». Та жінка проводжала «ввічливими» словами аж до самих дверей гуртожитку».
Ярослав, 23 роки:
«Колись купував газету N. Попросив україномовну. Продавець пояснила не дуже ввічливо: «Нармальним язиком нада разгаварівать, маладой чєлавєк, здєсь вам нє Україна!»
Яна, 19 років:
«Минулого тижня купляла квитки на електричку. Касир на вокзалі влаштувала скандал через те, що в мене не знайшлося двох гривень, а у неї не було дрібних грошей. Я кажу їй: «Давайте без решти, мені хіба шкода двох гривень?» Так ні, кричить: «Шукай, де хочеш? Іди в магазин, міняй гроші, я тобі квитка не дам, поки не принесеш дві гривні!».
Максим, 21 рік:
«На днях зайшов до електрички. Попереду мене стояла бабуся з важкою торбою. Запропонував допомогти. Жінка заявила, що їй не потрібна допомога від різних «сопляків», що вона ще не стара, щоб самій не впоратися. Потім ще бубоніла собі під ніс, коли я проходив повз неї у вагоні».
Оля, 25 років:
«Це було давно, років п’ятнадцять тому. Я вчилася їздити на велосипеді. Одного разу їхала вулицею, а з-за повороту – дідок-велосипедист. Чи то він не вирулював, чи правил дорожнього руху не знав, але на лівий бік дороги, якраз переді мною. Я злякалася, почала сіпати руля з боку на бік, не знаючи, як чоловика краще об’їхати. А дідок до мене грубо: «Чого ти дьоргаєшся?! Чого ти дьоргаєшся?! Їздить не вмієш, то сиди дома і не рипайся!» Після того випадку я велосипеда не чіпаю. Подруга сміється, мовляв, «психологічна травма». А що? Так воно і є».
Щоб там не казали, усі люди різні. Хтось адекватно сприймає легеньку посмішку на вустах у метро чи то уважний погляд на вулиці, а хтось сварить за допомогу чи увагу. То що ж краще: жити в країні, де ніхто не посміхається, не жартує, не допомагає, чи, може, все ж таки, навчитися простіше все сприймати? Кожен для себе обере якусь сторону цієї дилеми. Та чи зможе вона зробити його щасливим та людяним..
Юлія Лазаренко
Немає коментарів:
Дописати коментар