
Чи не задумувалися Ви над тим, чому, часом, людей так лякає та дратує хороший настрій та щирий сміх?! Для декого вони як більмо на оці. Уявіть собі таку ситуацію. Зайшли Ви у вагон метро разом зі своїми друзями. Жартуєте, посміхаєтеся. Та невдовзі до Вас підходить якийсь чоловік і грубо каже:"У державі криза, а вони сміються!" Здивовано відповідаєте: "То нам тепер плакати, чи як?" Перехожий промовчав і пішов до іншого вагона. Або повертаєтеся з друзями в гуртожиток. Сонечко світить, «бабине літо» надворі, тепло, гарно так. Йдете не поспішаючи, насолоджуєтеся хорошою погодою, говорите про щось кумедне. Зустрічний, років п’ятдесяти, звертається до вас. Приблизившись до Вас::«Га-га-га! Дурачкі с пєрєулачка!» Таке відчуття, ніби в обличчя плюнув. Зіпсовано настрій, але разом з тим, стало шкода і того чоловіка, що так незграбно висловив свої емоції.
А чи не забагато невихованості і відвертого хамства ховається у нашому суспільстві, і як із цим боротися? Ми задумали поспілкуватися із молоддю і дізнатися, чи мають місце у їхньому житті подібні історії.
«Моя подруга стояла в тролейбусі. На неї почала кричати літня жінка: «Тут не можна стояти!» Нахамила, а потім і питає: «А ти виходиш на наступній зупинці?» Коли отримала стверджувальну відповідь, буркнула: «А, тоді стій».
Марія, 22 роки:
«Колись спускалася сходами в гуртожитку, поспішила на пари. Прибиральниця в цей час витирала підлогу біля ліфта. Я з нею привіталася, а у відповідь почула: «Ти шо, не бачиш, я тут мию?! Не можна по другій лєсніці збігти, чи шо? Я не понімаю?» Я їй: «Вибачте, не знала». Та жінка проводжала «ввічливими» словами аж до самих дверей гуртожитку».
Ярослав, 23 роки:
«Колись купував газету N. Попросив україномовну. Продавець пояснила не дуже ввічливо: «Нармальним язиком нада разгаварівать, маладой чєлавєк, здєсь вам нє Україна!»
Яна, 19 років:
«Минулого тижня купляла квитки на електричку. Касир на вокзалі влаштувала скандал через те, що в мене не знайшлося двох гривень, а у неї не було дрібних грошей. Я кажу їй: «Давайте без решти, мені хіба шкода двох гривень?» Так ні, кричить: «Шукай, де хочеш? Іди в магазин, міняй гроші, я тобі квитка не дам, поки не принесеш дві гривні!».
Максим, 21 рік:
«На днях зайшов до електрички. Попереду мене стояла бабуся з важкою торбою. Запропонував допомогти. Жінка заявила, що їй не потрібна допомога від різних «сопляків», що вона ще не стара, щоб самій не впоратися. Потім ще бубоніла собі під ніс, коли я проходив повз неї у вагоні».
Оля, 25 років:
«Це було давно, років п’ятнадцять тому. Я вчилася їздити на велосипеді. Одного разу їхала вулицею, а з-за повороту – дідок-велосипедист. Чи то він не вирулював, чи правил дорожнього руху не знав, але на лівий бік дороги, якраз переді мною. Я злякалася, почала сіпати руля з боку на бік, не знаючи, як чоловика краще об’їхати. А дідок до мене грубо: «Чого ти дьоргаєшся?! Чого ти дьоргаєшся?! Їздить не вмієш, то сиди дома і не рипайся!» Після того випадку я велосипеда не чіпаю. Подруга сміється, мовляв, «психологічна травма». А що? Так воно і є».
Щоб там не казали, усі люди різні. Хтось адекватно сприймає легеньку посмішку на вустах у метро чи то уважний погляд на вулиці, а хтось сварить за допомогу чи увагу. То що ж краще: жити в країні, де ніхто не посміхається, не жартує, не допомагає, чи, може, все ж таки, навчитися простіше все сприймати? Кожен для себе обере якусь сторону цієї дилеми. Та чи зможе вона зробити його щасливим та людяним..
Юлія Лазаренко
Немає коментарів:
Дописати коментар