Філологи подорожують автостопом!

Мабуть, кожен хотів би на початку літа пірнути у вир незабутніх подорожей, щоб милуватися запаморочливими краєвидами, губитися у неповторній атмосфері нових міст, знайомитися з різними культурами! І це, – скажете ви, – у час суцільної глобалізації, не проблема, були б лише гроші. Та з грошима мандрувати може кожен! Спробуйте без них! Не виходить? Тоді читайте далі – і ви познайомитеся зі студентами, які вміють так мандрувати. Які обирають найцікавіший, найдешевший і найнепердбачуваніший вид подорожей – автостоп!

Автостоп –  насолода життям
  

Автостоп – це оригінальний, романтичний і безкоштовний спосіб подорожування, після якого неймовірні враження залишаються не лише від визначних місць, у яких ви плануєте побувати, а й від самого процесу пересування. Автостопери зупиняють машину на трасі та їдуть до певного населеного пункту, а звідти так само – до іншого. Таким чином вони  можуть вільно корегувати свій час, не залежати від громадського транспорту, графіків та інших звичних формальностей.  Дорога – це завжди небезпечний проміжок між містами та культурами, на якому зустрічаються різні люди. Можна натрапити як на злочинців, так і на людей безмежної доброти. Саме через велику кількість останніх автостоп є безкоштовним видом пересування:  водії не беруть грошей із мандрівників. Це і є причиною того, що такі мандри популярні серед студентства усього світу. Хто ж, як не ця верства суспільства може найбільше прагнути шалених емоцій, розвитку та свободи!!!

Автостоп – подих свободи

Так, це, мабуть, головна ознаку автостопу, адже великої популярності подібні мандри набули  завдяки волелюбним хіпі. У 60-х роках ця молодь завдяки автостопові  знайомилась і спілкувалися із багатьма людьми різних національностей, не витрачаючи при цьому коштів.  Вони їздили, прокладаючи міцні містки миру та дружби, від штату до штату, від держави до держави, від континенту до континенту. Так-так, саме від континенту до континенту. Правда, через океан доводилося проситися на борти кораблів.

У 70-х  мода на подібні подорожі прийшла і до Європи. Там і зараз молодь із рюкзаком на плечах, що стоїть на узбіччі, піднявши великий палець догори, не лише не викликає ніякого здивування, а ще й всіляко вітається водіями.

У середині 90-х років подорожі автостопом стали популярними і в Україні. Зараз вони набули великого розмаху. Вже є безліч українських сайтів, де водії та подорожні описують свої майбутні маршрути: одні, якими їдуть, а інші – якими б хотіли. Люди знаходять одне одного, домовляються про деталі й подорожують. Тричі на рік в Україні проводять спеціалізований фестиваль автостопу «Українська Ельба». На ньому збираються ті, хто знає,  що таке пригоди, подорожі та довіра.

Автостоп – це довіра

У жодному випадку не потрібно плутати автостоп із халявою. Хоча цей вид пересування безкоштовний, це не означає, що люди, які подорожують таким чином, є мало не жебраками, а ті, хто їх підвозить, тобто водії, роблять це із неймовірної жалості. Основним принципом автостопу є взаємна вигода. Як правило, найбільшою користю, яку отримує водій, допомагаючи мандрівникам, є спілкування. А його (спілкування) особливо на довгих маршрутах ой як бракує! Також це спілкування часто допомагає водіям уникнути небезпечного ворога та причини багатьох аварій – сну. Користь для автостопера, думаю, зрозуміла.

Однак це ще не все. Одним із важливих моментів автостопу є неформальність, адже автостоп назвати звичним способом відпочинку чи пересування просто язик не повертається. Люди, які так подорожують також не зовсім традиційні у своїх поглядах (не кожен зважиться на подібну подорож). Певного роду неформальністю керуються і власники автомобілів. Думаєте, навіщо водії, знаючи, що ця людина не заплатить, беруть її до себе в машину?! Звичайно, через неприховану цікавість, через бажання неформального спілкування, яке з людиною, що платить гроші, не завжди вдається.

Водій допускає автостопера в дуже вузький, практично особистий простір. Прояви брехні, підозрілості, нещирості – неприпустимі, бо автостоп – це, перш за все, довіра.

Враження філологів, що мандрували автостопом

Михайло Іжик, 2 курс магістратури, відділення сходознавства

– Завжди любив подорожувати. Окрім банальних “нова порція емоцій”, “незабутніх відчуттів”, “яскравих вражень”, автостоп – це ще й своєрідний струс. Однозначно позитивний! Побував уже в декількох країнах Європи та Азії. Починав це авантюрне заняття з мандрівок Україною, щоб, так би мовити, перевірити власний потенціал. Перша поїздка (Київ – Крим) аж ніяк не підтвердила тривіального прислів’я про перший млинець. Наша команда складалася з трьох ініціативних хлопців та однієї не менш ініціативної представниці найпрекраснішої з двох половин людства (за сумісництвом вона успішно виконувала роль дівчини нашого товариша).

З Києва ми без проблем дісталися до Євпаторії. Там наша солодка парочка залишилася поглинати ультрафіолет, а я з товаришем поїхав на материкову Україну, щоб звідти дістатися Молдови. Обрали саме цю країну, бо ніяких особливих документів для в’їзду до неї оформлювати не треба.

З півострова виїхали вдало: зупинився доброзичливий водій пошарпаної «Мазди», який довіз нас аж до самого Херсону. Далі пішла сувора дійсність: впродовж декількох годин не вдавалося зупинити машину. Було не зрозуміло, чому дорогою до Криму жодних проблем з цим не виникало, а тут раптом такі негаразди. Після восьми годин самокопання у своїх бентежних душах до нас дійшло: з нами немає дівчини! Напевно, на психологічному рівні двоє хлопців асоціюються у водія не з прогресивним словом «автостоп», а з більш земним і багатогранним «гоп-стоп».

 Вихід  із цієї ситуації ми знайшли у типово студентський спосіб. У товариша було довге волосся (користуючись нагодою, хочу висловити подяку дез-металу), і після тривалих умовлянь із мого боку, він нарешті погодився тимчасово сховати чоловічу гордість, сісти на узбіччя спиною до дороги і нерухомо вдавати із себе дівчину. Машина зупинилася через якихось півхвилини.

Після мандрівкою Молдовою ми поїхали назад. Погода – дай Боже кожному ворогу – злива, град, вітер. Ночували взагалі під відкритим небом. До речі, навіть не захворіли – молодецький ентузіазм усе переборов.

Аналізуючи свої поїздки, хотілося б відзначити нашого західного сусіда – Польщу. Умови для автостопу там, якщо не ідеальні, то дуже близькі до них. Раджу спробувати. Що стосується мандрівок Азією (насамперед, Китаєм) – це взагалі окрема пісня. Такого обсягу вражень я ні до, ні після не отримував ніде (хіба що, на концерті Rammstein у Києві). Тож, великий палець вгору – і на узбіччя! Нехай щастить!

Євген Славянов, 2 курс магістратури, відділення полоністики

- Я подорожую автостопом уже три роки, але за межі України поки ще таким способом не виїжджав. Ми мандруємо завжди однією компанією. Цього літа їздили до Криму. Нам дуже пощастило з погодою, бо вона була не надто спекотною.

Спочатку ми поїхали до міста Умань,  погуляли там у парку «Софіївка». Наша прогулянка затягнулася, тому ми вирішили поставити за містом намет і заночувати. Звідти вирушили до «знаменитого автобану», де зупинили машину і попрямували далі.  

Зупиняються здебільшого власники недорогих машин і фури. Деякі водії, побачивши автостоперів на дорозі, нервово миготіли фарами та сигналили, але, на щастя, це траплялося рідко.

Коли добралися до Севастополя, то звичайно, перепочили, сходили на пляж, погуляли містом, а потім вирішили рухатися далі. Ми хотіли об’їздити найкрасивіші місця півострова. До речі, нас було троє: я, мій товариш і подруга. Мій товариш взяв із собою свого професійного фотоапарата (за якого часто хвилювався), тому він намагався водити нас (незважаючи на втому) туди, де найкращі краєвиди, щоб робити чудові знімки. Коли вирішили їхати до Ялти, то зіштовхнулися із першими труднощами. Виявилося, що у Криму надзвичайно важко зупиняти машини, бо там всі дороги, особливо влітку, заповнені туристами-автостоперами. Та все ж ми змогли зупинити машину, через що дуже зраділи. Водій був надзвичайно доброзичливим: він постійно щось розпитував, розповідав різні історії і навіть персиками нас пригостив. Проте через дві години поїздки ми помітили, що їдемо трохи не туди: виявилося, що водій не зрозумів, куди нам треба і завіз нас десь у село, яке знаходиться біля кримських степів. Там по дорозі ходили кури і взагалі нікого не було. Ще й сонце страшенно пекло. Щоб вийти до найближчої траси, нам довелося долати відстань у 16 кілометрів. Коли вже під вечір ми сіли до машини, уточнивши сто разів, куди їде водій і куди потрібно нам, то одразу заснули.

Поради для майбутніх автостоперів

1.                      Перед виходом обов’язково розробіть детальний план подорожі, ретельно продумайте маршрут, ураховуючи можливі відхилення від нього. Не забудьте взяти одну з найнеобхідніших речей: атлас автомобільних доріг і мапу. Чудовою альтернативою мапі та атласу автомобільних доріг може служити GPS-навігатор.

2.                      Підготуйте необхідний словниковий запас мов тих країн, якими плануєте проїжджати. І навіть, якщо в цей словничок входитимуть по 20 слів із кожної мови, то ваші затрати енергії точно не залишаться марними. Також не завадить захопити із собою у подорож розмовника з потрібної мови (електронного чи паперового).

3.                      Намагайтеся  зупиняти машини у тих місцях, де їм це робити не заборонено правилами дорожнього руху. Якщо ви не можете зупинити автомобіль протягом 40 хвилин, то змініть місце. Вночі намагайтеся не зупиняти машини. По-перше, це небезпечно, по-друге, у більшості випадків водії вас навіть не помітять.

4.                      Запам'ятайте  одне важливе правило: долати  велику відстань (від 500 до 1000 км) краще фурою. Так, вона  їде відносно повільно  (приблизно зі швидкістю 90-120 км\год), але на довгі дистанції. Крім того, водії цих великих машин завжди намагаються підтримувати стабільну швидкість. Також великою перевагою подорожей автопотягами є те, що ними керують справжні професіонали своєї справи, які не будуть перед вами вдавати із себе пілота Формули-1 чи божевільного каскадера-камікадзе. Фури зазвичай не зупиняються на помах руки, тому їх краще ловити на заправках і домовлятися із їхніми власниками.

5.                      Не забувайте, що краще зупиняти автівки в одязі яскравого кольору, щоб вас було помітно здалеку. Чорний колір зробить вас непомітними на узбіччі, адже  коли сутеніє (або вночі), він поглинати світло.

6.                      Не бійтеся прислухатися до водіїв. Якщо вони вам кажуть, що краще до вашого місця призначення добратися якіснішою дорогою, але повільніше, то так і зробіть. Водії, особливо, якщо вони професійні, знають про стан доріг і різні нюанси на автошляхах точно більше ніж ви. 

7.                       Якщо ви подорожуєте Західною Європою, то врахуйте, що краще не засинати у кварталі Червоних ліхтарів, Монмартрі чи в парку, який "орендується" арабами, циганами чи іншими "підозрілими" особами. Загалом же автостопери сплять на автозаправках і кемпінгах, які розташовані на автостраді чи в містах. За розбивання намету у парку може оштрафувати поліція.

8.                      Якщо водій не доїжджає до вибраного вами пункту, але їде в одному з вами напрямку, то все одно сідайте до нього, щоб наблизитись до вашого пункту призначення. 

9.                      Зазвичай водії зупиняються не через користолюбство, проте є і такі, хто не проти підзаробити. Постарайтеся обговорити деталі вашої спільної поїздки заздалегідь, щоб не довелося виходити через півгодини на безлюдній трасі.

10.                 Якщо водій трапився балакучий, то і ви поспілкуйтеся з ним. Багато автомобілістів, що занудьгували, таким чином розвіюють свою нудьгу.  Якщо ви похмуро вирячитеся на дорогу попереду, ігноруючи свого добродійника, то ризикуєте бути висадженим чи щонайменше справите не найкраще враження.

Не забувайте про елементарні правила безпеки, адже автостоп – це свого роду ризик. Саме тому так подорожують небагато людей. Це до снаги лише  тим, хто обожнює непередбачувані мандрівки, наповнені різноманітними пригодами та цікавими випадками. Адже ніхто з цих допитливих відчайдухів не знає, чи скоро зупиниться автомобіль, який трапиться водій, чи не станеться нічого в дорозі. Єдине, у чому вони впевнені, то це в тому, що кожен наступний захід палаючого сонця ці молоді люди зустрічатимуть у новому місці, з новими подорожніми, які відкриватимуть їм свою філософію життя…

Текст: Володимир Мукан

Фото: Володмир Клюзко

33 герої суч.укрліт

Героям можна писати оди або увічнювати їхні горді постаті у бронзі. В будь-якому разі всі моделі приречені на неоднозначність, тим паче, якщо цей процес відбувається за життя тих, кого вирішили нагородити почесним титулом корифея.

Завжди когось забудуть, а когось аж занадто наділять увагою. Хтось неминуче похвалить за сміливість і незвичайність підходу, а хтось із пересічних громадян знизає плечима: мовляв, навіщо?

Не уникла цієї неоднозначності і Ірина Славінська, перекладач, журналіст порталу "Українська правда. Життя" та авторка незвичайної книги "33 герої укрліт". Грайлива назва на не менш грайливій обкладинці, з якої хитро  мружить око Тарас Григорович Шевченко - просто із посипаного маком бублика, закликаючи познайомитись із 33-ма об’ємними інтерв’ю діячів сучасного літературного процесу, серед яких Олександр Ірванець, Андрій Кокотюха, Сергій Жадан, .

Поспішаючи після презентації, яка відбулася 12 травня в книгарні «Є», авторка погодилась дати коротке інтерв’ю кореспондентові "Абзацу".

Кореспондент: Чи не надто претензійна назва - "33 герої укрліт"?

Ірина Славінська: Я використала поняття "герой" як літературну категорію. Герой і персонаж - синоніми. Поштовхом стало, - не смійтеся - у Піранделло є така кльова п’єса, називається "Шість героїв у пошуках одного автора". Слово "герої" на обкладинці мало родзиночку подвійного сенсу, і насправді, тут уже попри претензійність, я вважаю, що українські письменники - це справді герої, адже у наших умовах писати книжки, при цьому робити ще якусь іншу справу - дуже важко. (Адже хто з письменників живе лише за гонорари). Це реальне сподвижництво. Анатолій Дністровий у моєму інтерв’ю до цієї книжки сказав геніальну фразу: "Люди, які займаються культурою в цій країні, роблять гуманітарну допомогу Україні". І я з цим вимушена погодитись.

К.: Зацікавлення викликає обкладинка. Хто є її автором і чому саме бублик? Чому Шевченко і чому він підморгує?

І.С: Я не займалася обкладинкою особисто, коли обирали макет, мені сподобався саме цей. Вона надзвичайно дотепна. В інтернеті писали купу монструозних речей, але від багатьох авторитетних людей я чула лише компліменти. Дивіться: це ж смачний, соковитий бублик, і там такий прекрасний, усміхнений Тарас Григорович, який неначе говорить: зазирни-но! І така прекрасна галерея з 33 портретів зовсім не останніх в Україні письменників.

К.: Під час презентації звучало цікаве питання: чому нас не перекладають? Чи дійсно настільки локальні питання розглядаються сучасними українськими письменниками?

І.С.: Ні, річ не в тому. Тут момент, який називається think locally, act globally. В усіх європейських країнах: Франції, Італії, Іспанії, Німеччині є гранти для перекладачів літератури. Ці держави розуміють, що переклад їхньої національної літератури іноземною мовою - це дійсно справа великої важливості. В Україні таких грантів немає. Я знаю перекладачів, які в Росії перекладають українську літературу. Вони займаються дійсно титанічною подвижницькою працею. Для того, щоб "продати" українську книжку російському видавцеві. Це надзвичайно потужні культрегери, яким треба низько кланятись в ноги, бо претендувати на якийсь грант від України вони не можуть. Ці люди роблять те, чого не робить українська держава, причому з суто альтруїстичних причин.

К.: Чи вистачає українській літературі сміливості говорити про актуальні проблеми?

І.С.: Ой, валом. Тут, не сприйміть за рекламу, варто почитати, скільки всього було сказано під час інтерв’ю, які публікувались на "Українській правді". Це не було якесь бубніння на кухні, а слова, сказані на всю країну. Потім треба звернути увагу на гострі коментарі. І пересвідчитись, що  все-таки ці слова досягли мети.

 Вихід подібної книги в Україні ілюструє досить цікаве явище: читач, по-перше, знайомиться із історіями життя письменників, а читач скептичний ще й переконується в тому, що ці письменники у нас є, вони живуть і творять. А літературний процес не зупиняється насправді ні на хвилину.
Втім, вже сама потреба це доводити є явищем досить промовистим.

Дар’я Ігнатенко

Вчора була війна

      Важливість деяких речей стає помітною лише тоді, коли вони зникають. Зазвичай ми просто не звертаємо на них уваги, сприймаємо як належне, не замислюючись над безліччю можливих "якщо". Відгомони подій проходять дотично до свідомості, не лишаючи тривожного осаду.

Адже що таке руїни чужого будинку, в іншій частині світу, мов на іншій планеті, поряд із непорушною цілістю стін власного? Що таке постріли і страх? Яке воно – гнітюче відчуття, що завтра може не настати ніколи?

Марк Твен з цього приводу колись писав: "Він міг передбачити війну і голод. Втім, в цьому не було нічого дивного: майже завжди десь воюють. Майже постійно десь помирають від голоду".

Коли біль і страждання притупляються, лишаються цифри, суха статистика, що не несе емоційного навантаження. Це захисна реакція людського організму, абстрагування від чужого болю, бо якби він заповнював серце кожного, ми не змогли б нормально спати вночі. Це була б безглузда жертва, скажете ви. Я не стану з вами сперечатись.

Замислюватись, що за кожною одиницею в безкінечному ряді стоїть реальне ім’я - дійсно занадто велике випробування для психіки.

Перетворення історії на інформацію, цифри статистики, відбувається постійно. Зрештою більшій частині стає байдуже, хто, скількох, чому, навіщо, - все це втрачає елемент цікавості перед нагальними питаннями власного виживання.

«Історія циклічна». Думаю, кожен із нас хоч раз в житті чув цей вислів. Але чому це відбувається? Невже за стільки тисяч років ми не знайшли причини повторення власних помилок?

Кожне наступне покоління вважає себе зрілішим і мудрішим за попереднє – омана, стара, як проблема батьків і дітей. Але зрештою поки що ми виграли лише на заміні гармат на ядерні бомби.

Коли ми втрачаємо страх, історія замикає коло. Та з кожним разом наслідки подібного забування зачіпають все більше і більше країн. Війни минулого можна порівняти з тим, коли дитина грається сірниками. Нині вона бавиться гранатою з висмикнутою чекою.

На фронтах Великої Вітчизняної (або ж просто Другої Світової – залежно від того, чи вважаєте ви себе нащадком тих, хто віддав життя за спокійний сон кожного з нас) загинуло, за різними джерелами, від 2,5 до 7 мільйонів (дехто каже - навіть більше) українців. Вогненний смерч пронісся над всіма містами. Смерть зазирнула у вікна майже до кожної родини. Цього разу це не було в іншій частині світу чи на іншій планеті.  

Зрештою, все відбулось не настільки давно, до цього покоління належать наші дідусі і прадідусі. Але, дивлячись на пожовтілі від часу фотокартки і впізнаючи близьких людей, ще молодих там, дуже рідко думаєш про те, що могло би статися, якби зараз ми не були однією із країн-переможниць. Цілком можливо, що ми б мали більш серйозний предмет для обговорення, аніж дріб’язковий перерозподіл на своїх та чужих, на правих і винних. В ті часи про це, принаймні, точно не думали.

Кожного дня на другому поверсі Інституту ми минаємо майже закинутий стенд. Якось, біжучи на пари, зупиніться та зверніть на нього увагу. Декого із тих, чиї імена записані під чорно-білими фотокартками, уже давно немає в живих. Вони заплатили своїм життям за те, що сьогодні ми не просинаємось вночі під виття сирени, яка сповіщає про повітряну атаку.

Вони думали не лише про свої родини, а зрештою, про те, як саме МИ, їхні нащадки, будемо жити через кілька десятиліть. Віддячити за це ми можемо лише пам’яттю і чітким усвідомленням того, що мирне небо над головою – не лише стерта метафора, а нагадування про те, як страшно може бути, якщо одного дня все зміниться.

Дякуємо…

 Дар’я Ігнатенко 

Хіросі Катаока: «Жовтий корпус – це мій дім»

З Хіросі я познайомився 2005 року на лекції із українського фольклору. Його, тоді ще студента, з Японії, привела до нас колишня завкафедри фольклористики Дунаєвська Лідія Францівна. Я тоді був на першому курсі, мені все здавалося дивним і цікавим. Однак Хіросі Катаока вразив мене у ті приємні миті початку студентського життя найбільше. Він володів українською мовою майже без акценту, а його знання українських звичаїв були ще більшими, ніж наші – тих, хто вивчав фольклор.

Минуло шість років. Я зустрів Хіросі, який поспішав на лекцію, у коридорі нашого корпусу. Виявилося, пан Катаока за цей час став кандидатом наук і викладачем кафедри китайської, корейської та японської філології. Проте захоплення українським фольклором він не тільки не лишив, а ще й вирішив лишитися в Україні назавжди.

Чому саме? Чим його привабила наша батьківщина та інститут? Про це все далі.

Як ви познайомилися із Україною? Чому вирішили тут працювати?

Це сталося 10 років тому. Коли я був студентом, а потім аспірантом у Японії, то досліджував російську культуру та мову. А 2001-го року поїхав до Санкт-Петербургу, де хотів зібрати побільше фольклорних матеріалів у етимологічному музеї. Ходив туди щодня. І якось випадково я натрапив на відділ українського фольклору. Тоді мене надзвичайно вразили витвори української народної творчості! Я побачив велику різницю між російською й українською культурами. Це й одяг, і звичаї, і багато іншого. Проте я помітив безліч спільних рис українського та японського фольклорів, тому згодом і вирішив їхати до України, щоб досліджувати українські звичаї. Дунаєвська Лідія Францівна (завідувач кафедри фольклористики до 2006 р.) порадила мені написати дисертацію. Для мене це була велика честь, тому я одразу взявся до роботи. Зараз викладаю японську мову і теорію перекладу, а також японську етимологію.

Пам’ятаєте якісь кумедні випадки, пов’язані із першими днями перебування в Україні?

Так, їх вистачало… Мене звати Хіросі. І коли я приїхав до України, то знав лише російську. От я йду, наприклад, вулицею, а люди навколо спілкуються і кажуть: «гроші». А мені здається, що вони говорять Хіросі. Потім проходжу далі – знову чую своє ім’я! Я не міг зрозуміти, звідки вони знають, як мене звати, чому мене кличуть! Я навіть почав хвилюватися за себе.

Що Вас найбільше вразило в Україні?

Найбільше вразили духовні традиції і звичаї. Мені надзвичайно подобається українське

розуміння життя. Я захоплений українськими цінностями, які виявляються у добробуті сім’ї та любові до рідних. В Європі теж є щось подібне, але не в такій мірі. Для японців, звичайно, також сім’я важлива, однак це не на першому місці. Було в Україні й те, що мене прикро вразило. Це бюрократизм, відсутність різних механізмів для виконання елементарних справ і недостатня кількість фахівців своєї справи.

Не набридло постійно працювати зі студентами?

Звісно,ні। Мені це подобається! У нас в Японії викладачі обов’язково спілкуються зі студентами навіть після пар. Вони разом зі студентами і гуляють, і «п’ють» у вільний час. Після занять між студентами і викладачами часто буває якась дискусія чи консультація. Бо, наприклад, в Україні викладачі – це “інтелігенція”. До наукових працівників є певна повага. А в Японії це, свого роду, служба сервісу. У моїй країні студенти часто підходять до викладачів і просто цуплять інформацію.

Чи є різниця між українськими студентами та японськими? Якщо так, то в чому вона виявляється?

Так, є. Характер українського студента надзвичайно спокійний, скромний (байдужий – прим. авт.). На жаль, немає наполегливості. От, коли я приїхав до України, то студенти були більш цілеспрямованими. Зараз не так.

У Вас якісь улюблені місця у Києві?

Так, звичайно, адже я – фольклорист… Мені дуже подобається музей Пирогова, Маріїнський палац, парк імені Тараса Шевченка. Одним із моїх найулюбленіших місць є наш жовтий корпус. Кожного дня протягом п’яти років до 18:00 я знаходжуся саме тут. Я в цьому корпусі майже живу. Це – мій дім.

Скучите Ви за Японією?

Я вже звик жити тут, а в Японії, на жаль, буваю рідко: за ці 6 років я там був лише два місяці. Проте все одно скучаю, бо це – моя батьківщина.

Чи є правдою те, що Ви прийняли рішення лишитися в Україні? Якщо так, то чому, адже всім відомо, що рівень життя у Японії значно вищий?

Мене про це часто запитують в Україні. Звичайно, тільки сама зарплатня в Японії майже у десять разів більша, ніж тут. Японське життя надзвичайно зручне. Однак, будучи патріотом японської культури, поки повертатися не збираюся, бо Лідія Францівна дала мені таку долю. На жаль, вона вже померла і я не можу з нею працювати далі, але цей прекрасний науковець і людина лишили мені безліч завдань, які я мушу виконати. Поки мені треба далі досліджувати українську культуру, бо через це я сюди приїхав, бо це – моє життя.

Що Ви хочете побажати нашим студентам?

Студентське життя дає багато можливостей. Намагайтеся їздити за кордон, щоб знайомитися з різними культурами. І тільки тоді, як побачите на власні очі безліч різних країн, ви зможете проводити паралелі між своєю й чужою культурами. Таким чином будете розвиватися, набиратися чогось нового, розуміти стандарти та звичаї інших народів.

Мукан Володимир

Філологічні знаменитості

       Сучасна історія  університету імені Тараса Шевченка і Інституту філології зокрема є яскравою і рельєфною багато в чому завдяки нам, студентам. Проте, чи всі в курсі  про наших з вами попередників? Адже за весь час існування університету у ньому навчалося багацько відомих  і успішних людей.

 Спробуємо вам трохи розповісти про тих представників зіркового складу, чиї студентські роки минули не так давно. 

 Марія Єфросиніна

  Народилась у Керчі. Навчалася в нашому інституті на спеціальності на відділенні західної філології, за спеціальністю - перекладач англійської та іспанської мов. Її сходження на телевізійний Олімп почалося саме під час навчання в університеті, у 19 років, на каналі УТ-1 в програмі "Щасливий дзвінок". За кілька років  вона вже могла похвалитися значними досягненнями у мас-медіа сфері, і вже у 2002 році, разом з Юрієм Горбуновим (тодішнім її партнером по ранковому шоу «Підйом») була нагороджена премією «Телетріумф» у номінації «Найкраще телевізійне шоу».

 Шилько Павло

 Більше відомий як DJ Паша. Народився і виріс  у Запоріжжі. Закінчив цілих два факультети: іноземних мов і психології. До речі, навчався на одному потоці з Машею Євросиніною. Паші належить рекорд безперервного 50-годинного ефіру. Був ведучим «Євробачення-2005» у Києві. Керівник Gala Media Group. На разі працює ведучим на Gala Radio.  

 Є автором пісень для відомих українських виконавців, таких як Олександр Пономарьов, Тіна Кароль. З лютого 2011 року ведучий програми "С новым утром" на каналі "Інтер". 

 Про своїх зіркових студентів Микола Павлович Приходько відгукується з теплом, але відмічає, що обидва вони належали до числа досить рідкісних гостей в стінах університету. Заняття прогулювали не в парку Шевченка, а на роботі, але все одно отримували через це прочуханів. «Ганяв я їх. І не тільки я, бо вони багато пар пропускали».

 Катя Chilly 

(Справжнє ім’я - Кондратенко Катерина Петрівна)

 Народилася 12 липня 1978 року в Києві. Вже в третьому класі відвідувала фольклорний колектив і співала в дитячому фольклорному хорі "Ореля". Крім того брала уроки в музичній школі за класом фортепіано і віолончелі.

 Таким чином, не дивним виглядає вибір спеціальності: Катя вступила на відділення фольклористики Інституту філології.

 Творчий шлях співачки почався ще в 1992 році, коли вона отримала гран-прі на конкурсі “Фант-лото Надія” з піснями своєї вчительки Ірини Сивохіної «Бiлi крила» і «Бiсенятко». З весни 1996 відбувся перехід до творчості у поп-авангардному проекті , де поєдналися прадавні слов’янські ритуальні співи з надсучасно аранжованою музикою. Випустила 4 сольних альбоми. 

 Галина Олегівна Усатенко розповіла, що юній співачці довелося перескладати їй іспит. «Намагалась списати, але оскільки у мене не списують… Катю я запам’ятала енергійною, креативною. Непослідовною у засвоєнні текстів давньої української літератури, але дуже здібною загалом до літературної творчості. Її залюбленість у фольклор мені надзвичайно імпонує. Кажуть, що Катя спала на лекціях, але це неправда. На парах спати я їй не давала».

 Мріяти, мріяти. Багато працювати, - саме про це каже історія всіх успішних випускників нашого Інституту. І тоді студентські роки стануть часом перших великих злетів.

 Литвинова Євгенія 

До жовтого корпусу завітали майбутні студенти

          15 квітня до нашого рідного інституту завітали учні старших класів. Вони з цікавістю оглядали аудиторії, розпитували про навчання студентів, знайомилися із викладачами. Цього дня відбувся День відчинених дверей у Інституті філології. Всі, хто хотів би пов’язати своє життя із майстерністю слова, перекладу чи фольклором, мали можливість довідатися про всі вимоги до майбутніх філологів та особливості навчального процесу в інституті.

 У актовій залі нашого корпусу виступив директор Інституту  доктор філологічних наук професор Григорій Фокович Семенюк. Він представив керівників кафедр, познайомив гостей із членами приймальної комісії. Григорій Фокович коротко розповів про Інститут філології.

- Наш Інститут  - це  потужний осередок філологічної освіти і науки в Україні. Його створили  у 2001 році  шляхом об’єднання філологічного факультету, факультету іноземної філології та відділення сходознавства.

Наразі у стінах жовтого корпусу навчається 3 тисячі 216 студентів, 270 аспірантів, 166 іноземних студентів, що вивчають українську мову.

У Інституті філології діє 32 кафедри, 20 навчально-наукових лабораторій, де працюють понад  600 викладачів.

- У інституті вивчають 30 мов. Такою кількістю філологічних дисциплін може похвалитися далеко не кожен європейський університет. Наразі це найбільший підрозділ Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, - сказав Григорій Фокович.

Директор повідомив про зміни умов вступу на спеціальності кафедри  китайської, корейської та японської філології, а торкнувся змін вступної кампанії на інші спеціальності.

- Цього року для вступу на відділення літературної творчості потрібно буде пройти ще й творчий конкурс. 

Після виступу директора батьки мали можливість поставити питання. Їх найбільше хвилювали питання стажування студентів за кордоном і їхнього поселення.

Потім слово надали заступнику директора з навчально-виховної роботи доценту філологічних наук викладачеві кафедри сучасної української мови Сергію Михайловичу Різнику. Він буде головою приймальної комісії. Заступник директора вказав терміни подачі документів та наголосив, що від числа подачі документів жодним чином не залежить ймовірність вступу на обрану спеціальність.

- Головне, щоб необхідні документи були подані у не пізніше визначених термінів, - наголосив Сергій Михайлович.

Закінчилася презентації нашого інституту на кафедрах. Кожен абітурієнт пішов на ту кафедру, яка його цікавить. У актовій залі залишилися охочі вступити на кафедру китайської, корейської та японської філології. Там студенти цих спеціальностей поставили виставу. 

 

Перелік документів, необхідних  при вступі до до Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

1. Заява, у якій вказана обрана спеціальність та форма навчання (подається вступником особисто);

2. Документ державного зразка про повну загальну середню освіту і додаток до нього (оригінал або копія, завірена університетом чи нотаріально за оригіналом);

3. Медична довідка (форма 086)- оригінал або завірена копія;

4. 7 кольорових фотокарток розміром 3 х 4 см;

4. Сертифікати ЗНО (оригінали або завірені копії) з предметів, що відповідають переліку, визначе­ному правилами для вступу на обрану вступни­ком спеціальність;

5. Копія паспорта й ідентифікаційного номера;

6. Військовий квиток (приписне свідоцтво).

 Документи приймаються за адресою: м. Київ, просп. ака­деміка Гпушкова,4 корпус фізичного факультету (їхати від cm. метро «Либідська» тролейбусом чи маршрутним таксі №N9 11, 12.)

Teл.: 239-33-97

http://www.philolog.univ.kiev.ua

Текст: Володимир Мукан

Фото:Валерій Попов

Кольороманія і кольороманіяки

У дитинства дорослі часто позичають любов до казки. Адже країна фантазії не має обмежень, правил і громадянства. Але на справжніх володарів позареальних світів перетворюються лише майстри розкутої гри з ілюзіями. Про дивовижний світ мультиплікації нам розповідали Олександр Шмигун і Анатолій Лавренишин – режисери українського анімаційного кіно. Зустріч із ними відбулася 7 квітня в актовій залі Червоного корпусу, де на великому екрані режисери демонстрували свої найкращі твори. 

Перш за все, сучасне анімаційне кіно – це не лише шреки, рататуї і злюки-бобри. Ігноруючи усі скептичні погляди, запевняю вас, що вітчизняний кінематограф робить свої впевнені кроки на арені міжнародних стандартів. Найбільше це стосується короткометражних мультфільмів, де панує бурхлива й неприборкана уява художника. Вільні у польотах думок і фантазії, українські режисери створюють нові оригінальні сюжети. Цивілізований світ вимагає цілодобової варти на підступах до кордонів людської свідомості. Звідси – роздуми на морально-етичні теми та повчально-розважальні історії, що захопили абсолютну першість в ідейному арсеналі анімаційного кіно.

 Студія „Укранімафілм”, про діяльність якої на власному прикладі розповідав Олександр Шмигун, пропонує на осуд глядачів біля 400 анімаційних фільмів для дітей і дорослих. Мало хто знає, що робота над десятихвилинним мультфільмом може тривати до 8 місяців. А вартість кінцевого продукту коливається від 100 до 400 у.о. за секунду. Звісно, остаточна ціна і термін виконання роботи визначається відповідно до складності використаної технології. Тому досить дивно, що створені на замовлення Міністерства культури анімації часто лишаються поза увагою широкого загалу. Такі відомі роботи як „Блукаючи поміж...” Анатолія Лавренишина і „П’єса для трьох акторів” Олександра Шмигуна (остання, до речі, отримала приз у категорії „Кращий дебют” на ХІІ міжнародному фестивалі анімаційного кіно „Крок”) досить повільно набувають популярності серед „нефестивальної” публіки. 

 Тим часом, інші талановиті українські аніматори завзято працюють на теренах іноземних країн за рахунок іноземних капіталів. Їх старання, наприклад, знадобилися в технічному оформленні міміки Кінг Конга і розробці проекту „Аватар”.

 Розмова про український кінематограф не обмежується загальними роздумами про перспективи і неабиякий потенціал. Повільне втілення задумів зумовлене виключно фінансовими труднощами і аж ніяк не відсутністю дієвої творчої ініціативи. І все ж таки, не зайвими тут будуть заклики до підтримки вітчизняного виробника і побажання нескінченної творчої наснаги та натхнення молодим режисерам.

 Корисні посилання:

 http://www.ukranimafilm.com.ua/index.html

 http://toll.in.ua

 http://animationrp.com/

 http://telegrafua.com/archive/283/4884/

 http://www.youtube.com/watch?v=NjxJMDjrcY8

 Анастасія Кучинська

Ви чули коли-небудь про "Deutsche Welle"?

Відома німецька інформаційна агенція з нещодавніх пір віщає он-лайн (http://www.dw-world.de/dw/0,,298,00.html), але почути новини від її журналістів можна і по телевізору (канал УТ-1, програми «Європа сьогодні», «Україна-актуально»).

 У цьому місяці, а саме 12 квітня, відбулась невелика конференція за участі кореспондента "Deutsche Welle" («Німецька хвиля») в Україні – Лілією Живуцькою (Гришко). Організатором зустрічі виступила Настя Чучман.

 Коли учасники почули про історію, устрій і внутрішню організацію «Німецької хвилі», виявилось, що спочатку «Хвиля» створювалась просто як медіа-ресурс, основною метою якого було (і лишається) позиціонування Німеччини у світі. 

 Ця організація має 30 редакцій по всьому світі і постійно розширюється. Їхня щотижнева аудиторія ж складає більш як 86 млн людей на тиждень.

 Плавно переходячи до невеличких порад для юних журналістів, Лілія зазначила, що : «кожен з кореспондентів перед написанням своєї статті повинен обов’язково (!) задати собі питання: чому наша аудиторія повинна знати про це саме зараз?». Далі, посміхаючись: «Ну а якщо відповіді на це не знаходиться, викидаємо і починаємо спочатку». 

Також, серед відповідей на безліч питань нашої скромної (лише спочатку) аудиторії, ми отримали певний перелік пріоритетів при відборі тем для написання статті, якими керуються кореспонденти «Німецької хвилі»:

Драматичність події у світі

Новизна

Актуальність теми на сьогодні

Теми, які цікавлять людей

Про великих і сильних світу цього - НАТО, ЄС

Теми шоу-бізнесу німецького і європейського

Близькість регіонів

Дні пам’яті світового масштабу

«Журналіст сам шукає собі тему. У нас немає такого, щоб давали які-небудь теми, і ми повинні на цю тему писати». 

«Заборонених тем немає, проте, наприклад, про екстремістів і терористів повідомляємо дистанційовано, не надаючи їм мікрофон». Жанри, в яких працюють кореспонденти «Німецької хвилі», є досить чітко визначеними:

Класична новина (з 2-ма протилежними експертними думками)

Аналітичні матеріали

Інтерв’ю

Репортажі

Розслідування (рідко зустрічається)

Про і контра на певну одну проблему

На питання, наскільки можливо стати журналістом, не навчаючись за цією спеціальністю, Лілія заспокоїла: «Я сама не є журналістом за освітою, тож все можливо».

На питання «якої помилки треба припуститися, щоб тебе звільнили» Лілія з посмішкою відповіла: «Я вже досить довго працюю у радіоефірі, і у мене помилки були, та ще нікого не звільняли».

Ще до порад юним журналістам, було зазначено про структуру тексту:

«У ньому повинна обов’язково бути інтрига, щоб там.. домогосподарка не вимкнула, і пішла далі смажити млинці. Це стосовно ефірного мовлення. Що ж до он-лайн версії - інтрига теж повинна бути. Перш за все, думаємо про читача. Заголовки теж повинні бути яскраві, на 4-5 слів». 

Під кінець конференції нас зібралося чоловік під 30, хоча спочатку було десь 7-ро, і  Лілія була приємно здивована щирою зацікавленістю темою, відповідаючи на всі питання. Отже і завершили нашу зустріч на досить оптимістичній ноті. З обіцянкою бути запрошеними і на інші, не менш цікаві. 

Литвинова Євгенія

Тут навчалися чи не усі президенти США

Онлайн-газета Інституту філології "Абзац" розпочинає масштабний проект "Університетами світу", в якому ви не лише матимете змогу познайомитися з історією тих ВНЗ, які рік за роком займають найвищі сходинки рейтингів, а й дізнатись, чи можливо українським студентам вступити до них та що для цього необхідно. 

Сьогодні мова піде про Єльський університет - один з кращих світових вищих навчальних закладів у галузі гуманітарних наук і мистецтва. Згідно з Академічним рейтингом університетів світу цей навчальний заклад станом на 2010 рік посідає 11 місце, а у міжнародному рейтингу університетів QS – 2. Тут навчалося багато відомих та талановитих людей, так, серед студентів Єлю чи не усі президенти США.

 Єльський університет (Yale University) - один з найпрестижніших університетів США, який входить до Ліги плюща, асоціації восьми найстаріших американських університетів. Університет складається з дванадцяти підрозділів: коледж, чотирирічна освіта в якому завершується отриманням ступеню бакалавра; магістратура з різних спеціальностей, які мають точні, природні і гуманітарні науки, а також 10 фахових факультетів. Єльський університет розташований у Нью-Гейвені, що у штаті Коннектикут. Днем народження міста вважається 25 квітня 1638 року. Цього дня велика група емігрантів, що пливла кораблем з Лондона в Бостон, обравши неправильний курс, висадилася в бухті поміж сучасним Бостоном та Нью-Йорком.  

У 1701 році у Нью-Гейвені була створена школа Науки та Мистецтва. А в 1718 році місцевий купець та філантроп Еліу Єль зробив надзвичайно велику, як на той час, інвестицію – подарував школі 417 книг та портрет короля Георга. Саме від імені цього мецената і походить назва університету. Деякий час навчальний заклад мав статус коледжа, а в 1886 році здобув звання університету. Спочатку у коледжі налічувалося близько 100 студентів і навчатися могли лише чоловіки. Тільки з 1869 року в аспірантурі університету почали навчатися жінки. А у 1969 році навчальний заклад почав приймати студенток на чотирирічну програму для отримання ступеня бакалавра.

Латина тут була не лише мовою навчання, а й спілкування. Розмовляти між собою англійською було заборонена за статутом. Такої традиції дотримувалися аж до 1931 року. Не можна не згадати про відому бібліотеку Єльського університету, яка є третьою по величині у США та другою у світі серед університетських бібліотек. В її фондах зберігається 11 мільйонів книг. Бібліотека має унікальні колекції, архіви, музичні записи, карти та інші рідкісні матеріали. Студентське життя в університеті дуже насичене: тут налічується більше 200 студентських клубів, товариств та організацій. В університеті створені усі умови для творчого розвитку особистості. 

Студентам гарантується надання права проживання в одній з 12 студентських резиденцій. Сучасний кампус розташований у центрі міста з усією необхідною інфраструктурою. Єль був одним з перших університетів, в якому навчалися іноземні студенти. Щороку кількість іноземних студентів зростає. До прикладу, на деяких факультетах навчається більше 30 % аспірантів-іноземців. Тому, якщо маєш намір вступити до цього університету, то можна спробувати. Для вступників до аспірантури чи магістратури за напрямками «Гуманітарні та природничі науки» необхідно подати результати тестів GRE, TOEFL(або IELTS). Результати тесту TOEFL мають бути вищими від 250 балів. Деякі факультети та програми вимагають проходження тестів з фахових дисциплін. 

Для вступників на бакалаврські програми необхідно подати атестат зрілості (з оцінками), табель за останній рік навчання з балами по семестрах, два рекомендаційні листи від викладачів двох різних предметів та заявку зразка Common Application (її можна заповнити на сайті https: / /app.commonapp.org). Також слід надати результати SAT та трьох тестів SAT II, ​або ж тесту ACT. Вступник має заповнити додаток International Student Supplement. Вступникам до однієї з професійних шкіл (магістерські та докторські програми) потрібно мати ступінь бакалавра у відповідній сфері. Необхідно подати результати тестів GRE, або GMAT, або LSAT, а також тесту TOEFL. Рекомендаційні листи не обов'язкові, але бажані. І знову ж таки окремі факультети можуть вимагати проходження тестів у відповідній сфері. 

Сьогодні в університеті викладається близько 50 іноземних мов і більше 600 курсів. Тому вибір за тобою. Єдиною і чи не найбільшою перешкодою може стати матеріальний аспект, адже за рік навчання в Єлі слід заплатити як мінімум 30,000 $. Проте близько 90% студентів бакалаврату та магістратури отримують фінансову допомогу, яка покриває значну частину вартості навчання. Також є й безкоштовні програми.

Нова стипендіальна програма «Лідери світу» залучає до навчання в університеті майбутніх видатних діячів зі всього світу. Щороку обирається 18 стипендіатів з різних країн та галузей діяльності. 4 місяці вони навчаються за спеціально-розробленою програмою Єльського університету. Стипендіати можуть обирати будь-який з навчальних курсів відповідно до профілю своєї діяльності. У 2006 році першим українцем-стипендіатом Єлю став Ігор Шевченко. 

Можливо, ти – наступний?

 Рубрику веде Вікторія Савчук