1 груд. 2011 р.

Дмитро Стус: "Письменництво – це передусім ремесло"


Чи вважаєте Ви, що можна навчити когось бути письменником? Чи справа у таланті?

Не сумніваюся в тому, що література, якщо вона професійна, то це, по-перше, ремесло, по-друге, ремесло, по-третє, ремесло, а вже потім – талант.

Молодим письменникам роблять ведмежу послугу, кажучи, що стати справжнім автором можна лише завдяки таланту. Основа будь-якого жанру літератури – теорія. Талант, у свою чергу, допомагає точніше відтворити світ, образи, більш чи менш глибоко передати побачене, зачепити читача на рівні змісту.


У сусідній Білорусі за умов часом прихованого тиску, часом відкритого переслідування виросла нова плеяда білоруськомовних авторів, це і Андрей Хадановіч, і Сяргей Прілуцкі й багато інших. Як Ви вважаєте, чи є репресії певним рушієм, який дає поштовх розвиткові національної літератури і чи справджується це стосовно України?

Історія світової культури вказує, що мистецтво в тоталітарних країнах з незрозумілих причин розвивається краще, ніж у демократичних. Я давно звернув увагу на цей факт, але не задавався ціллю його пояснити.

Як на мене, найпростіше пояснення цьому є те, що коли людина не має можливості змінити чи хоча б упорядкувати оточуючу дійсність, вона починає вдосконалювати себе. Для мистецтва – це поштовх. Я говорю про справжнє мистецтво, тобто таке, яке відображає дійсність. Якщо мистецтво перетворюється на товар, воно стає культурним продуктом, кітчем. Втім, це теж свого роду мистецтво, проте відпочинкове.

Мистецтво як товар залежить від технології. Зокрема, якщо в державі майже нема книгарень, то нема й прозаїків, якщо немає кіно, то нема й драматургів. Стосовно поезії, яка ніколи не славилася ні широкими накладами, ні комерційною привабливістю все зовсім інакше. Українська поезія – світового рівня, гадаю, вона на порядок сильніша за білоруську.

Які характерні риси молодої української поезії (зокрема покоління «двотисячників»)  Ви б виділили? Що її особливим чином вирізняє?

Протягом останніх 20 років в Україні відбувся справжній поетичний бум. До старшої генерації поетів можна віднести Римарука, Герасим’юка, Мідянку, Федюка, на різних етапах до нього можна включити й Москальця.

«Підпирає» це покоління дещо молодші Кіяновська, Андрусяк, Тарас Григорчук, напрочуд цікавий поет з Коломиї, який нещодавно ввійшов до літератури. Стосовно російськомовних авторів, то це Зарахович, Кабанов, Поляков, зараз усіх не пригадаю. Наступна генерація, як на мене є менш цівкою. У їхній творчості знайшла відображення реакція на неможливість знаходження, власне, втрату сенсу буття. Тому вона пройшла повз мене. Наймолодше покоління – Олена Герасим’юк, Нестерова й інші є потенційно неймовірно цікавими авторами. Сучасні автори говорять набагато більше, ніж попередники. Взагалі, вони мають певні завдатки, своє оригінальне бачення, але їх турбують пошуки форми, можливість легкого перекладу на інші мови. Зокрема, це стосується відходу від силабо-тоніки. Окрім Жадана, не бачу в цьому більше особливих успіхів. Адже коли зникає рима, ставляться жорсткіші умови до змісту, до створення особливої атмосфери, яка виникає під час читання вірша. 

Щоб переконатися у цьому, можна провести невеликий експеримент: взяти хоча б 10 творів 10 сучасних молодих поетів і без вказівки на ім’я автора дати їх комусь прочитати, щоб потім та людина вказала, який твір кому належить, так би мовити, сказати хто є хто. Навряд чи це вдасться. Утім, якщо провести такий експеримент із віршами представників старшого покоління, то результат виявиться абсолютно протилежним. Там є чітко виражений індивідуальний авторський стиль. Ось у цьому, власне, й фішка.

Чи зможе коли-небудь український автор здобути Нобелівську премію з літератури?

Наразі в нас є кілька поетів, потенційно спроможних вийти на цей рівень. Але Нобелівська премія – це передусім технології.

Лауреатом може стати тільки той письменник, який представляє цікаву культуру. Українська культура нецікава світові, ба навіть часто і самій Україні.

Щоб на письменника звернули увагу, його твори мають бути перекладені щонайменше шістьма мовами, зокрема англійською, німецькою, шведською, іспанською й іншими світовими мовами й видані у найпрестижніших світових видавництвах. Як ви гадаєте, чи можна зараз уявити собі китайця зі збіркою української поезії в руках, чи британця, який читає в підземці роман українського прозаїка?  

Поки цього не буде зроблено, шансів – нуль. Здобутки української літератури є часто знеціненими самими ж українськими авторами. Серед багатьох із них панують або проросійські, або проєвропейські настрої, залежно від обраних ними орієнтирів. Утім, попри все, шанси все ж є, проте, складно сказати, чи це буде російськомовний, чи україномовний автор, поет чи прозаїк, бо для досягнення цієї мети повинна працювати вся культура.

Чи стане колись письменницька праця на наших теренах комерційно вигідною?

Коли ми говоримо про розвинені великі культури, то бачимо, що з літератури там живе до тисячі авторів. 

Але це культури, які знімають кіно, і де письменники мають змогу працювати сценаристами й отримувати за це непогані гроші. Що казати про нас, країну де заледве назбирається 100-120 книгарень, де наклади романів становлять 2-3 тисячі екземплярів, а автор отримає з кожної проданої книжки 1-2 гривні.

Скільки в середньому пишеться роман? Десь півроку. Після того, як автор пропрацював над ним стільки часу він несе його до видавництва, де йому платять сміхотворний гонорар у 2-3 тисячі гривень. На такі гроші можна прожити? У країнах, де значно більше книжкових магазинів, наклади зазвичай становлять 50-60 тисяч книжок, відповідно й вищими є гонорари авторів. Візьмімо наших найближчих сусідів, ту ж саму Білорусь, Польщу, Росію. Там діють системи грантів, премій, які дозволяють авторам жити зі своєї праці. У Росії лауреат «Большой литературной премии» отримує грошовий приз у розмірі 15 тисяч доларів США, ним починають цікавитися мас-медіа, наклади й інтерес до нього зростають. Проте наша держава вважає, що людина, яка пише про Україну є нецікавою.

Поки ми не виявляємо інтерес до власної культури, а обираємо собі вектор розвитку годі говорити про подібні перспективи. Хоча не все так погано. Образотворче мистецтво в нас зараз досягає непоганого розвитку.

Попри те, що ми маємо тільки 2-3 великі галереї, це фактично лише «Пінчук арт-центр» і «Мистецький арсенал», є ціла купа талановитих художників. Почалося певне зрушення, їхні роботи почали з’являтися на вітчизняних і закордонних виставках. Таким чином, ціни на картини піднялися, що дозволило багатьом художникам займатися винятково творчістю й жити за рахунок неї. Але це явище – не масове. Стосовно письменників, то десь 30-50, гадаю, зможуть жити винятково з літературного ремесла.

В Америці, до прикладу, поетів підтримують університети, де вони читають лекції й отримують не надто високу, проте доволі пристойну платню за це. Наша держава про це не думає. А дарма, бо якщо держава не творить національну літературу, то вона потрапляє у залежність від інших літератур. За останні двадцять років українською культурою ніхто не займався, якщо найближчим часом нічого не зміниться, то нас очікують ще гірші перспективи.

Чи є в нашому інституті молоді автори, які мають у подальшому шанс стати відомими?

Минулого року на університетському конкурсі я зверну увагу на 2-3 авторів, яких у принципі можна було б  друкувати. Знову ж-таки, це поети. Щоб стати хорошим прозаїком, слід «виписатися», списати як мінімум 10-15 тисяч сторінок перед тим, як презентувати свій текст широкому загалові чи видавцям.

Автор має навчитися виписувати діалоги, монологи, приділяти увагу тим чи іншим деталям, так чи інакше зацікавити читача. Простий приклад, коли ви перемикаєте пультом канали на телевізорі, достатньо 30-40 секунд, щоб та чи інакша програма привернула вашу увагу, чи сидите в Інтернеті й натикаєтеся на якусь статтю: потрібно прочитати перші 2-3 рядки, щоб вона викликала чи не викликала зацікавлення. Те ж саме і стосовно прози.

Ті хто думають про це, досягають успіху, ті хто ні – залишаються непотрібними, неспроможними дійти до читача. Авторам потрібно навчитися ставитися до тексту, як до продукту, який має зацікавити читацький загал.

Спілкувався Олексій Шендрик

Немає коментарів:

Дописати коментар