Подорожчання житла, або Страх і ненависть в університеті Шевченка

      Весна почалася для студентів КНУ ім. Т. Шевченка порушенням життєвої рівноваги. Триває процес, названий у ЗМІ «комерціалізацією освіти». Перебіг подій, безперечно, є передбачуваним, але змінити його не вдається. Втім, ігнорувати також.

     Якими б прозорими не були натяки, звертаємось до хроніки подій.

     У березні поточного 2011 року знову (бо це вже не вперше) постало питання щодо підвищення оплати за гуртожиток. Рішення, широко обговорюване в університетських кулуарах, аж дотепер не мало декларативного значення.

    Офіційна інформація, яку врешті-решт надали студентству складає таку картину:

    - З 1 квітня 2011 року плата за проживання в гуртожитку КНУ ім. Тараса Шевченка підвищується в 2,5 рази. Для філологів це означає суму в округлені 200 грн.

    - Причиною цього подорожчання називають зменшення обсягів державного фінансування. Услід за цим – розведення рук і лаконічне «вам не пощастило». 

     Умови й офіційні причини подорожчання були спочатку озвучені головам студрад і довго не набували розголошення. З відомих нам «вимушених причин» найпереконливішою є калькуляція бюджетних витрат на утримання гуртожитків. Так, на сигналізацію (що не працює, між іншим) щорічно виділяються кошти у розмірі 8 тис. грн., на поточні ремонтні роботи в студмістечку – 11,5 млн. грн., а на спецодяг для персоналу, ремонт м’яких меблів і, головне, ремонт сантехніки – 14 млн. грн (!). Не забуваймо і про витрати на закупівлю й утримання постільної білизни. Звідси, собівартість проживання в гуртожитку складає 275 грн. (цифри – озвучені на зустрічі студентів з директором Інституту; за їх коректність відповідають ті, хто їх називав).

     Шляхом нескладних підрахунків наявного і належного можна прийти до дисонансу. Проте далеко не всі готові висловитись про перетин межі від справедливості до безправ’я. Як наслідок, відсутність протестних настроїв радикальніших за обговорення на гуртожитських кухнях. За іронією долі, в Інституті, де навчають мистецтва оперування думкою, студенти не вміють формулювати дрібну претензію. Але не вміють чи не хочуть?

     З одного боку можна почути: «Інші університети вимагають ще більшої плати за гуртожиток, а умови пропонують гірші за наші». А з іншого: «В інших вишах філологічний факультет не отримує 10 млн. за контрактом щорічно». Немає єдності у поглядах – немає порозуміння. І ось тут слід перейти до теми солідарності.

    На підставі «неправомірного» підвищення цін на проживання в гуртожитку сформувався радикально-налаштований студентський актив. Між іншим, той самий, який «рятував» молодь від введення платних послуг у сфері освіти на мітингу 12 листопада 2010 року. Розпочалася кампанія підбурювання до відкритого протесту. Збиралися підписи, виголошувалися промови, і невелика група безстрашних активістів збільшувалася відповідно до утвердження віри у власні сили.

     Зібралися, домовилися, розштурхали сплячу ініціативу і вийшли 29 березня на мітинг під гаслом «Свобода! Рівність! Студентська солідарність!». Оберти, яких набула кампанія, надихнули організаторів на подвиги. Одразу ж розпочалося налагоджування зв’язків зі світовим студентством, що висловило готовність підтримати хвилю протестів. На демонстрацію, окрім шевченківців, вийшли представники університету імені Драгоманова, КПІ, НАУ. Як виявилось, претензії у всіх ті самі, висловлені у гаслах: «Ви нам корупцію – ми вам революцію!», «Менше економії – більше автономії!».

     Джерело безмежного оптимізму студентських ініціативних груп залишається невідомим, проте, вони наполегливо йдуть до кінця. Мітинг тривав приблизно годину і за масштабом нагадував організаційні збори новоутвореної партії. Панували ідеалістичні промови про дружбу і солідарність. Супроводжувалося все це закликами приєднатися до демонстрації і підтримати сторону бунтівників. Як наслідок, посилилася увага варти біля входу в Червоний корпус: прискіпливо перевірялися студентські. Охорона зупиняла всіх, хто мав із собою фотокамеру, погрожуючи фіксуванням прізвища, зазначеного на пред’явленому студентському.

     З усієї цієї історії студентів Інституту філології цікавитиме наступне:

1) Чому кількість репортерів на демонстрації перевищувала кількість учасників мітингу;

2) якою була відповідь адміністрації;

3) як зміниться динаміка розгортання хвилі протестів.

     Незначну кількість учасників мітингу самі бунтарі пояснюють кількома причинами. По-перше, це страх бути вигнаним з університету. По-друге, це індиферентність студентства, патологічна байдужість поряд із невірою в те, що «цю країну можна зрушити з місця».

    Серед причин називали й недостатню інформованість на факультетах, адже цілеспрямовано обмежувалося розповсюдження листівок і оголошень. 

    Акція має всі шанси стати прецедентом: до мітингувальників звернувся перший проректор університету Володимир Петрович Шевченко, який в присутності десятків журналістів пообіцяв до кінця тижня опублікувати звіт із конкретними сумами, які витрачає ВНЗ. Втім, до сьогоднішнього дня цього не відбулося.

    Серед безпосередніх досягнень акції можна назвати вже те, що була встановлена межа цінового підвищення, яка склала 40% від стипендії. Щоправда, з прив’язкою до її збільшення.

     Представники адміністрації, врешті, лише підтвердили попередню інформацію. Дирекція Інституту філології за декілька днів до демонстрації переконувала студентство у швидкому покращенні якості послуг, що й надалі надаватимуться в гуртожитках (включно з регулярною зміною постільної білизни і ремонтом сантехніки).

     Наступна зустріч повинна відбутися через 2 місяці. Але настрої після першої показали, що філологи не звикли вирішувати свої проблеми навіть малюванням транспарантів. При цьому в стінах Жовтого корпусу, здається, досі зберігається наївне ідеалістичне мислення.

     І на останок про транспаранти. Не варто забувати, що навіть наша – філологічна – «хата з краю» скоро коштуватиме нам 40% стипендії. 

     Анастасія Кучинська