1 бер. 2011 р.

Нестандарти мислення


Вітаю на сторінках віртуальної газети.
Це літературна рубрика, створена на радість усім, хто вміє між рядків бачити правду життя. Для тих, хто шукає нових обріїв і прагне ступати за межі дійсності. Для тих, хто сміявся до сліз. І врешті, для тих, хто помічає деталі.

На крилах фантазії, на дуже великій відстані від тимчасового «сьогодні» ми зможемо бачити нові світи. Лише прохання – не дивитись вниз, бо ж ми дістанемо вершини тоді, коли нас не стримуватимуть пута буденності. О так, саме тут – у світі літератури – місце для пафосу.

Не Письменник той, хто не зумів додати до зору людини «зіркості». І не Читач – хто вважає себе реалістом. Бо ж реаліст визнає лише одну реальність. Мрійники знають про існування паралельних світів. Лише мріючи можна руйнувати стереотипи.

Вирушайте на пошуки відповідей. Прокидаючись, ставте запитання, нехай би вони були навіть примітивні. Усе має значення. Мріючи, уявляючи небачені краєвиди, ви краще побачите дійсність. Вона ж кольорова – тому фарбуйте сторінки життя широкими пензлями, і життєвий досвід робитиме їх ширшими.

Я не переказуватиму тут сюжетів книжок і не змушуватиму вас їх читати. Я збиратиму враження. Звідусіль. І робитиму імпресіоністичні замальовки.

Отже, замальовка перша. Надихають „12 обручів” Юрія Андруховича.

„Процеси життя – процеси самозаперечення” (В. Підмогильний). Пошуки людиною свого місця на землі завжди супроводжуються стандартним „джентльменським” набором почуттів: кохання-розчарування, зітхання-протистояння, сльози-мімози і величезне, навіть грандіозне бла бла бла. Інтелігентність шукає толерантності і тактовності, а пост-модерн вимагає заперечення, шоку, нівечення вчорашнього ідеалу.

Цитування самого себе, багаторівневий сюжет, висмикування слів – загублених десь у вирі досліджень періоду „розстріляного відродження”. Твір виглядає як гра реальностями, а насправді, лишає по собі невивершеність сподівань. Автор здається цинічним і зухвалим, ніби він знає, що розумніший за багатьох, і дуже хоче про це сказати, але втримується, і знову ж таки через свою зухвалість. Твір дійсно потребує підготовки; треба принаймні знати, хто такий Богдан-Ігор Антонич, і чому його називають „поетом весняного похмілля”.

Перші враження – обурення, сплеск думок, що наздоганяють одна одну, і одна одну заперечують (це ж пост-модерн, люди!). Невміння пояснити своє обурення призводить до втрати слів і хапання ротом повітря. Але емоції вщухають, слова знаходяться, і ось твір мені вже подобається – хіба вже тим, що він змусив мене думати.

Не раджу читати традиціоналістам. Я знаю людей, яким „плюралізм думок” пост-модерну не до душі. І раджу читати всім, бо якщо вас нервує літературний твір, ви вчитеся думати і будувати свою критичну думку.

Анастасія Кучинська

Немає коментарів:

Дописати коментар