В жовтні місяці минулого року нарешті трапилось диво.
Ні, на Землю не спустились іншопланетяни, і Україна раптово не вийшла з кризи. Численні колонки, які до цього дивували своїм загадковим мовчанням відвідувачів Інституту, ожили і заговорили, заграли на різні тони і голоси. Відгуки на цю подію були неоднозначними, часом діаметрально протилежними: від епічних «вимкніть це радіо» і до схвальних «давно вже час».
Ми не будемо вдаватися в подробиці війни, яка розгорнулась навколо права власності на заповітну студію, а звернімося передусім до споконвічного питання «чому робили як краще, а вийшло те, що вийшло?»
Обладнання, необхідне для забезпечення «життєдіяльності» радіо, встановили ще перед літніми канікулами, причому якість його була помітною буквально неозброєним оком: одна з колонок у лівому коридорі на першому поверсі висіла під дивним кутом на одній єдиній дротині, мимоволі наштовхуючи на філософські думки про стабільність, точку опори і вразливість всього сущого.
Окрім цього, була відсутня система регуляції гучності: всі колонки грали або синхронно голосно, або ж майже нечутно.
Другий варіант ще нічого, а от перший приніс немало головного болю кафедрі теорії літератури і компаративістики, вхід на яку розташований просто під одним із динаміків.
«Кількість колонок є недостатньою, - поділилися з кореспондентом Z компетентні спеціалісти зі звуку. – Для такого приміщення їх повинно бути мінімум в півтора рази більше. Крім того, потрібне спеціальне налаштування».
Ви можете їсти запліснявілий хліб і переконувати себе в тому, що він свіжий, в двох випадках: якщо ви дійсно нічого не відчуваєте, або ж якщо ви не маєте іншого вибору. І хоча вибору дійсно не було, численні скарги в адміністрацію зробили свою справу: радіо замовкло.
Нині досить дороге обладнання функціонує в режимі припадання пилом, і відповісти на питання про те, коли ситуація зміниться, здається, не може ніхто.
Дар’я Ігнатенко
Немає коментарів:
Дописати коментар