30 бер. 2014 р.

За що я люблю Київ

КобзарТ: день2
 
 

Я би ніколи не покинула столицю, бо в ній, десь на рівні печер, закладене серце Русі, яке відбивається двигтінням - і тілом пробігає холод - ти частина цього.
Я б ніколи не проміняла мій Київ (хоча й нетутешня) бо тут, неподалік, жив Шевченко – і його серце хвилює Дніпро, перекочує хвилі – і ти бачиш це.
І хай наша вічно (чи зумисне) молоденька Україна далі хворіє на душевну аритмію, нові кобзарі вже давно народилсь – тож будь одним із них (або хоча б із ними).
 
А із ними й ними тут бути дуже легко. Слід просто після пар доїхати до Майдану, пересісти на червону гілку і доїхати на улюблене місце всіх мистецтволюбів – станцію метро «Арсенальна». Там, у ще ніби свіжій і не зіпсутій ґавами галереї «Лавра», інтелігентний козак Богдан-Олег Горобчук, разом із директоркою галереї – пані Тетяною Міроновою, влаштували фестиваль "КобзарТ", який не оминути філологу. А другий день цього фестивалю, що сбігся із нашим святом, осипав мене подарунками. І тепер, під їх вантажем, я задихаюсь захопленням.
 
«…Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..»
 
 
 
Так плаче Україна і м’язи на обличчі її напружені, бо не одна свідомість рвала кайдани своїми тонкими руками, а під слізьми її шипіло залізо, не витримуючи їх трутизни. Ніхто краще не зуміє показати суть, аніж театр Володимира Завальнюка «Перетворення», ніхто так сміливо не розкриває те ядро, що закладене й сховане під десятками нав’язаних сенсів. І фестиваль «КобзарТ»
учора дав нам чудову можливість знову пережити культурний шок, переглянувши виставу «Великий льох» у виконанні Ганни Яремчук, Кирила Булкіна й Олени Мотовилової. Актуальність і глибоку містеріальність геніальної поеми Шевченка явив нам  майстер своєї справи, лауреат 14 міжнародних фестивалів, режисер театру «Перетворення» Володимир Завальнюк. А змогу переглянути безкоштовно цю шедевральну, гостро-викривальну роботу правильна – організація й інтенція фестивалю «КобзарТ». Тут закладена правильна настанова – те старе, проте невмируще просвітительство, проте – із зовсім новими сенсами, адже прочитання Тараса Григоровича тут – нове. Спасибі! (Ред.: продовження статті після світлин :) )
 
Після такого напруженого перегляду гостро актуальної вистави, організатори запропонували нам розслабитися і віддатися споконвічному українському заняттю-рефлексії – удосконаленню власного дзен. Чому споконвічному? Коли говорять про український дзен, я собі уявляю такого собі чумака на возі з люлькою в зубах, неквапливу ледачу розмову на ґанку, великодні забави й запах щойно зварених вареників. Вчора до мого
сонму образків ідентичності додалися два дебелих бородатих чоловіка – які ніби велетні-добряки з якоїсь чарівної казки. Брати Капранови з програмою «Дзен.UA» презентували вірші Сергія Татчина в неповторноих стилях кобза-реп, кобза-рок чи кобза-реґґі, декілька своїх поезій та вірш легендарного Олександра Ірванця. Поезія Татчина, часто доходячи до межі пасторальності, в камерному виконанні Капранових, дійсно служилa аудиторії духовною терапією, і слово «дзен» абсолютно виправдане і в назві програми Капранових, і  в збірці Татчина – це містичне, просвітлене споглядання українського життя, насолода тією реалією, що була дана нам Богом, чи може кимось іншим з неба... Байдуже, ми вдячні.
 




 
Текст: Іваночко Ксенія
Фото: Міхєєва Станіслава

Немає коментарів:

Дописати коментар