Ми живемо в дивовижну епоху: попередники й сучасники забезпечили нас синтетичним одягом, аби гардероб був на всі випадки життя, і синтетичною їжею, аби прогодувати населення, яке щодня все більшає.
Але хто задумувався над тим, що ми щоденно слухаємо, переглядаємо, ба – навіть читаємо таку ж синтетику, яку носимо й п’ємо?
Б’юся об заклад, що кожен другий, а то й перший, читаючи цю статтю, поставить подумки запитання: «І що з того? Це не шкодить моєму здоров’ю й не робить мене дурнішим. Навіщо на це звертати увагу?»
От із цього й почнемо. Нема нічого неприродного в тому, що останні років 30 все «творче» людство послуговується здобутками попередніх поколінь. І на те є свої причини й пояснення.
Погодьтеся, що швидкість плину нашого життя все прискорюється й набирає обертів. Трейлери поступово замінюють тизери (оптимальна тривалість яких складає 70-77 секунд). Комп’ютери завантажуються за лічені секунди, а ще 10 років тому, щоб пограти в «Аладдіна», треба було чекати хвилин 8-10 точно, доки на той період надсучасні ПК «роздупляться». Тривалість пісень в ефірі не перевищує 3-4 хв., а фільмів у прокаті чи театральних вистав – більше 2-3 годин. І ще безліч-безліч паралелей.
Але сьогоденний світ прагне такої ж швидкої віддачі і з нашого боку. І тут більшість «митців» ущільнюється до площини економічної вигоди. Аби написати хороший студійник, ще й до всього з оригінальним матеріалом, необхідно немало часу. Написати якісну книгу й адаптувати її для екранізації – теж. А хто Вам дасть однозначну гарантію, що витрачений час (і гроші) себе виправдає? Тому все більше й більше людей прагне йти вже протоптаною стежкою. Вони бояться втратити кілька років, а разом з ними й своє тепле місце на Олімпі. Що втратив – те не повернеш. Або ж заплатиш втридорога, якщо вдасться надолужити.
«Те, що є абсолютно новим, не цікаво. Те, що є абсолютно старим, нас не приваблює. Ми хочемо, аби нам розповіли щось нове про старе», - казав Дейл Карнегі. І влучив у яблучко. Саме завдяки цьому закону існує така безмежність суміжних жанрів, які поєднують непоєднуване. Саме так лейбли процвітають, надаючи перевагу каверам, семплам і реміксам, а більшість римейків б’ють рекорди оригіналів за зборами в прокаті. А через це таким попитом користуються пародії, диси й усілякі інші відповіді на будь-які твори мистецтва.
Звісно, не можна стверджувати, що така ситуація є абсолютно поганою. Для тих, хто хоче знати, на чому тримається сьогодення, сучасне мистецтво слугує чудовим дороговказом до тих нетлінних джерел, які було взято за основу. І якщо їх-таки використали, значить, вони перевірені часом і заслуговують на увагу. Вам залишається лише ними поцікавитися. І це прекрасно, що час від часу ми проливаємо світло на минуле й таким чином підіймаємо скарби з безодні забуття.
Одначе, у всій цій картині можна розгледіти ще один рушій людського прогресу – лінь. Економія власних енергетичних ресурсів – це також цілком природно. Навіщо докладати зайві зусилля там, де можна взяти напівфабрикати, закласти їх у блендер, змішати й отримати досить однорідний продукт, який охоче розійдеться через свою невибагливість? Або ж кинути в мікрохвильову піч, і тим самим отримати той же вихід?
Здавалося б, нічого поганого у цьому таки немає, проте будьте обачні. У Вас ніколи при прослуховуванні якоїсь сучасної пісні не виникало враження, наче ви прийшли в солідний заклад і замовили «Спрайт», який Вам перелили з пляшки в келих, додали кілька кубиків льоду й парасольку, а Ви при цьому переплатили вдвічі, якщо не більше? Причому переплатили лише за право пити його під брендовою вивіскою обраного кафе…
Завжди пам’ятатйте: людям більше подобається змінювати речі, ніж їх вигадувати. Це, до речі, Ентоні Кідіс сказав. Не хочеться в це вірити, але наше суспільство все ближче до цього скочується. Можливо, саме у Ваших руках можливість якщо не зупинити, то хоча б уповільнити цей процес?
Божена Гахраманова
Немає коментарів:
Дописати коментар