Про рік Шевченка зі Сліпушко Оксаною Миколаївною

   2014 рік стане унікальним та особливо насиченим грандіозними подіями, заходами, конкурсами, проектами, які охоплять усі факультети нашої Альма Матері. Уже з минулого року Київський національний університет імені Тараса Шевченка почав активно готуватися до відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. А  Інституту філології надано особливий статус та  повноваження, а з ними і відповідальність у проведенні заходів на честь письменника, поета, філософа, громадського діяча, ім̕ я якого він носить уже більше, ніж півстоліття та яке здається невидимими літерами викарбуване на кожній стіні Інституту, так наче він дихає цим ім̕ ям.

У КНУ імені Тараса Шевченка розроблено масштабний «План заходів з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка», що включає науково-практичну складову (Шевченківський міжнародний конгрес, круглі столи, численні Шевченківські читання, конкурси та ін.) та грандіозну культурно-просвітницьку програму (ювілейні Шевченківські читання у всіх підрозділах Київського національного університету, перегляд кінофільмів, міжнародні телемости, мистецькі акції, екскурсії, квест та ін..) Інститут філології, зокрема кафедра історії літератури і шевченкознавства та інші кафедри у співробітництві з Національним музеєм Тараса Шевченка уже випустила «перших   ластівок» у світ, організувавши Міжнародну наукову конференцію «Святої правди голос новий…» наприкінці 2012 року, цього року почалося читання факультативу «Феномен Тараса Шевченка в культурному та гуманітарному просторі України і світу» для всіх підрозділів Університету, який з великим інтересом сприйнятий студентами (це кажу як студентка!!!). Ми зустрілися з в. о. завідувача кафедри історії української літератури і шевченкознавства Оксаною  Миколаївною Сліпушко, яка під час приємної бесіди розповіла нам про організаційні та наукові заходи, які чекають викладачів і студентів.

Ми спостерігаємо як епатаж дійшов навіть до українського Кобзаря. Сучасні письменники, журналісти, і навіть не професіонали один за одним намагаються епатувати публіку за рахунок сенсаційних подробиць особистого життя письменника: його життя до 1847 року називають справжньою «американською мрією», йому приписують багато жінок і таке інше. Отож, яким є Тарас Шевченко сьогодні? Ким він постає і ким має бути для сучасного українського суспільства, зокрема молоді?

-О.С: Насамперед, я виходжу з того, що в кожної нації є особистості, які стали її символами, без яких націю як таку уявити неможливо. Для українців такою особистістю є Тарас Григорович Шевченко, 200-річчя якого ми відзначатимемо 2014 року. Якщо говорять про подібні речі щодо Тараса Шевченка, то я вважаю їх просто провокативними, більше того, це провокації, які не здатні нічого змінити в плані історичному і глобальному. В історії людства завжди існують особистості, які творять вічні речі, високі, наповнені колосальним ідейним змістом, і завжди будуть ті, хто намагатиметься їх поставити під сумнів і заперечити. І така тенденція сьогодні не новизна. Така історична доля Кобзаря, що навколо його імені були, є і будуть найрізноманітніші дискусії та провокації. Проте жодна з них не здатна  зруйнувати ту Духовну Державу, яку Тарас Шевченко звів своєю творчістю. Його творчість залишається сьогодні непорушною у своїх моральних і національних цінностях, дедалі більше цікавою для світової громадськості. Звичайно, життя Тараса Шевченка дуже цікаве та насичене подіями – часто карколомними і переломними, такими, що міняли його долю дуже суттєво, як викуп із кріпацтва чи арешт за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Біографічний момент, безперечно, проливає світло на творчість митця, дає певні ключі, але, тим не менш, такий підхід має бути професійним і коректним. Хоча, знаєте, дуже складно, говорити про особисте життя Тараса Шевченка, адже по суті всього тринадцять років він був вільним…

Нещодавно вийшла друком Ваша монографія «Духовна держава Тараса Шевченка».  Книга є першою спробою дослідити ідеал національної Духовної Держави у творчості Тараса Шевченка, що актуалізується в контексті модерної гуманітарної політики незалежної України. Сьогодні ж, коли політичне життя держави впливає  істотно на всі інші сфери, коли гостро стоїть питання європейської інтеграції, національний контекст і національне лідерство виходить на перший план.

-О.С.: Знаєте, мені дуже подобаються слова Євгена Маланюка: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Так, Шевченко жив і творив у той час, коли не тільки сама боротьба за державність була в минулому, а й жодних умов говорити про державність навіть не було. Шевченко чудово це розумів і усвідомлював. Все ж він був поетом, який узяв на себе відповідальну місію національного вождя. Волею чи не волею, він ним став. Безперечно, Тарас Шевченко не міг спланувати і спроектувати свої погляди на Україну як організм суто державний у сучасному розумінні цього слова, але йому вдалося закласти основи Духовної Держави. Я використовую це визначення, тому що це Духовна Держава – це Держава Слова, яку Шевченко уявляв собі основаною на традиціях Гетьманщини, яка культивувала ідею національної незалежності та на грунті прогресивних європейських рухів. Шевченко задумувався над тим, чи Україна дочекається свого Вашингтона з «новим і праведним законом» і сподівався, що колись таки дочекається. На той час Україна не мала свого національного лідера, тому ним став сам поет. Тому вибудовував ідеал духовної, незалежної держави, де і «свого не цураються, і чужому научаються», держави, яка побудована за принципом такої собі великої української родини.

Власне нещодавно вийшла Ваша стаття «ТАРАС ШЕВЧЕНКО І КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ: МОВОЮ ФАКТІВ І ДОКУМЕНТІВ» у газеті « Голос України», де детально аналізується його недовготривала, але надзвичайно яскрава і плідна діяльність під час перебування в Києві, а події, що пов`язують з Київським університетом чи не найкращими в житті. Отож, яким чином Тарас Шевченко має відношення до університету, як все починалося?

-О.С.: Справді, у житті Тараса Шевченка з Києвом, зокрема Університетом Святого Володимира, пов’язана найщасливіша сторінка життя. То був короткий час світлих надій і сподівань, який обірвали арешт і заслання. Влітку 1843 року Тарас Шевченко після тривалої розлуки з Україною прибув на рідну землю. Тоді ж у Києві було створено Археографічну комісію (Тимчасову комісію для розбору давніх актів). Тут поет зустрівся з професором кафедри російської словесності М. Максимовичем, познайомився зі студентом історико-філологічного відділу філософського факультету Петром Чуйкевичем, учителем малювання Капітоном Павловим, а також із Пантелеймоном Кулішем, який на той час викладав історію та географію у повітовому училищі на Подолі. 23 березня 1845 року Академія мистецтв видала квиток некласному художнику Т. Г. Шевченку на поїздку в «малороссийские губернии для художественных занятий». З 21 квітня до травня Тарас перебував у Києві, зустрічаючись із М. Максимовичем, М. Іванішевим, П. Кулішем. У цей час розпочала роботу Археографічна комісія, яка за рекомендацією професора Максимовича доручила Тарасу змалювати історичні пам’ятки Лівобережної України, зокрема Чернігівської та Полтавської губерній. Наприкінці листопада Шевченко представив Археографічній комісії малюнки, що були прийняті схвально. 10 грудня 1845 року його було офіційно зараховано співробітником Археографічної комісії як художника й етнографа. Протягом 2—14 липня Тарас Григорович у складі Археографічної комісії. Саме в цей час викладач малювання Університету Святого Володимира Капітон Павлов після завершення терміну роботи дав заяву про звільнення. Серед претендентів на вакантну посаду були художники Шлейфер, Н. Буяльський і Тарас Шевченко. Саме молодий Тарас Шевченко отримав вакантну посаду. Очевидно, Шевченко міг би зробити кар’єру на посаді художника Університету Святого Володимира. На жаль, не склалося, бо 3 березня студент університету О. М. Петров напише донос попечителю Київського учбового округу О. С. Траскіну про існування в Києві таємного політичного товариства — «Кирило-Мефодіївського братства». Вирок Шевченкові був найбільш жорстким і немилосердним порівняно з іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства, заборона писати і малювати. Ось так завершилася «київська сторінка» у житті Шевченка. Тим не менш, Київський університет, став щасливою зорею в долі Кобзаря, ім̕ я якого згодом увічнить цей університет.

Отже, План Заходів до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Які події на заходи чекають нас 2013-2014?

-О.С.: Університетський план заходів до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка охоплює значний проміжок часу та всі сфери українського культурного простору. У відзначенні задіяні всі факультети, структурні підрозділи університету, викладацький склад, аспіранти, студенти. Передбачається організація та проведення спільно з Міністерством культури України Міжнародного Шевченківського наукового конгресу «Свою Україну любіть», ювілейних Шевченківських читань у рамках «Шевченківської весни» і Днів науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (в усіх підрозділах), проведення студентського конкурсу на кращий інтерактивний веб-проект "Шевченко–online", створення документальних фільмів про Тараса Шевченка і Київський університет, про Тараса Шевченка в Росії та багато інших заходів. Половина з цього переліку вже виконані чи виконуються. 

Познайомитися з детальним Планом Заходів можна на сайті КНУ за таким посиланням: До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/Shevchenko-200/

Анкета: Сліпушко Оксана Миколаївна, доктор філологічних наук , професор, завідувач кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса Шевченка

Знак Зодіаку: Скорпіон

Книга: Біблія

Фільм: «Тіні Забутих Предків»

Політик: Л. Губерський

Кумир:Л. Губерський

Життєве кредо Оксани Миколаївни: «Contra Spem Spero»

Інтерв`ю підготувала Аліна Голянчук

І до ранку твої пісні у наших головах…

У період з 7 по 20 жовтня усіх студентів КНУ ім. Шевченка, від молодших і до старших, згуртувала спільна справа – збір речей для діток з розумовими вадами Кмитівської загальноосвітньої школи-інтернату. А нагородою для учасників стали не лише усмішки радісних хлопчиків та дівчаток, а й концерт випускниці нашого університету – Даші Суворової.

Приготування до концерту почалися ще майже вранці 17 жовтня, а вже до 19 години було встановлено сцену та лавку для збору речей. Гучна музика обійняла студмістечко своїми ніжними нотами, яскравість софітів підморгувала літакам, які пролітали мимо, усе кликало на концерт. 

Від такого неймовірного голосу Даші по шкірі йшли мурашки, а все від того, що вона співає про нас нинішніх, а в неї це в минулому - 312 кімната десятого гуртожитку, парк, двоє закоханих, пісні, все нові й нові рядочки. І кожна творча людина, уявляла в образі Даші себе, адже лише спіймавши жовтий кленовий листок удачі, можна дійти до здійснення своєї мрії. А я згадую той момент, який чомусь ніяк не виходить у мене з голови. Колись у 9 класі я йшла додому після складання іспиту, а з будинку сусідки грала пісня Даші… І я тоді ще навіть і мріяти не могла про те, що через кілька років я стоятиму тут, на її концерті. Люди, мрії здатні збуватися, головне – не чекати від життя більшого, тоді кожен момент буде великим.

Після концерту Діана Абдулаєва – Голова Соціального департаменту СПУ КНУ ім.. Шевченка, зробила ще один сюрприз – нагородила найактивніших благодійників. Третя сходинка дісталася біологам, друге місце – механіко-математичному факультету, а переможцями стали історики. Вони й отримали кубок, а також грамоти.

Я вкотре впевнилася, що студмістечко КНУ ім.. Шевченка, дійсно, круте місце з крутими людьми та атмосферою. Дякую тобі, доле, що закинула мене осіннім вітерцем саме сюди, в те місце, де зараз твориться історія нашої країни.

Таня Жеребчікова 

Фото взяті з http://vk.com/dobrodiisuvorova

Конкурсні роботи, які варті уваги!

Редколегія онлайн-газети "Абзац" не може оминути увагою інші роботи конкурсу "Привіт! Я першокурсник з Жовтого", які також претендували на першість. Рішення жюрі було складне, долучалися додаткові експерти, бо критерії оцінювання були доволі суб`єктивні. Тож вашій увазі ми пропонуємо ще декілька достойних творів :) 

Мій перший тиждень в КНУ ім. Шевченко або що таке бути на сьомому небі від щастя

Кажуть все в житті буває тільки раз і все минає дуже швидко. Це справді так, але якщо ти вперше першокурсник та ще й такого відомого університету як КНУ ім. Шевченко, то це вдвічі неймовірно! Що відчувають студенти заходячи до цього славетного університету вперше, а вдруге? Кажуть кожен через це проходить, нема в цьому нічого особливого, але я скажу вам, ні, бути студентом Інституту Філології ім. Шевченка це вже особливе відчуття. 

Кожен приходить до ВНЗ з різними цілями й сподіваннями, і що мене особисто приємно вразило так це те, що першокурсники КНУ дійсно цілеспрямовані люди, точно знають чим бажають займатися в майбутньому, що і як потрібно розпланувати, і це при тому, що багатьом навіть немає 18 років, а вони вже самостійно живуть в іншому місті і є цілковито сформованими особистостями. Цікавим фактом є те, що за статистикою в цьому році іногородніх студентів в Інституті Філології навіть більше ніж в минулому році, в той час коли мешканців з Києва вступило лише близько 100 осіб. Що ж так заохочує абітурієнтів залишати рідний дім і робити такий швидкий крок у доросле невідоме життя? Столиця? Перспективи? Який світ відкриває університет першокурсникам? 

Перший день у новому колективі завжди викликає хоча б якісь хвилювання.  Перша зміна, перша пара, що починається о 8.20, але о 8 годині ранку біля Жовтого корпусу вже зібралося багато студентів. Хтось радіє, що зустрів своїх друзів з групи, хтось щось розповідає, хтось щось занотовує – з перших хвилин відчувається нібито сімейна атмосфера, всюди панує легкість, невимушеність, щирість. Старшокурсники охоче пояснюють нам, першокурсникам, як знайти ту чи іншу аудиторію, розповідають свої історії про запізнення, про викладачів і тут одразу впадає в очі з якою повагою і теплотою вони їх згадують. Звичайно буває всяке, але потім, роблячи висновок через тиждень і порівнюючи враження друзів з інших вузів остаточно переконуєшся, що викладацький склад тут найкращий, зібрані справжні спеціалісти, які зможуть пояснити будь-яку тему так, щоб зрозуміло було всім. А якщо пригадати посвяту, яка за традицією проходило у Червоному корпусі: перед нами виступали відомі письменники, дипломати. Не дивлячись на те, що промови інколи були дуже довгими, але ж кого ще з інших вузів так вітають перед навчанням? Також дуже порадувало те, що в університеті ім. Шевченко студентський квиток видавали саме в день посвяти. Урочисто, у великій залі, під оплески майбутніх одногрупників, в повітрі панував дух свята,  відчувалася радість і щастя людей поруч. Ці емоції не передати звичайними порівняннями чи епітетами, вони залишаться в пам’яті кожного на довгий час. Активний навчальний процес почався вже з першого дня після посвяти, лекції, знайомства з викладачами, перші сторінки тільки-но виданих книжок з бібліотеки, купа нових зошитів, питання на семінари на наступний тиждень все це стало невід’ємною згадкою про мої перші дні в Інституті Філології. 

З відкритим серцем зустрічав і зустрічає Інститут Філології. Кожного ранку заходячи до жовтого корпусу я відчуваю такий спокій, таке захоплення, інститут зажди такий чарівний. Вже місяць минув, а мені все інколи здається, що я тут вперше, щось у цих стінах є таке таємниче і глибинне, що неможливо осягнути, а що взагалі в світі можливо осягнути:? 

Циганкова Софія,

1 курс,українська мова 

і література та іноземна

Крізь  терни до Інституту філології КНУ

Її історія почалася жартома. Друзі – однокласники ще у 8 класі роздумували, хто де буде після закінчення школи. 

- А от Таня вчитиметься у Києві, так? 

- Ага, звичайно. – підхопила дівчина. Але сама прокручувала у голові той момент, а справді, чому б і не спробувати.

З того часу Тетяна говорила усім, що хоче вчитися у Києві та не на абикого, а на журналіста. Хоча ближче вже до кінця 11 класу, аби не привертати до себе багато уваги, а зробити сюрприз усім – і друзям, і заздрісникам, - говорила навпаки.

І от час пролетів, немов ракета, дівчина пережила випускний, здачу тестів – три найбарвистіших метелика цього літа, і разом з мамою відправилася оглядати стежки Києва. А за тим - два творчих конкурси на журналістику і літературну творчість. Хотілось і туди, і туди. Випробування пройшла добре, але доля розпорядилася інакше – вона опинилася у Інституті філології на спеціальності рідної української мови. 

Друге вересня, третє, четверте і так далі. Почало, полетіло, закрутилося, завертілося і от вона уже студентка. Радості немає меж, але ж кажучи так, то це просто здасться ванільною дитячою наївною думкою дівчини сімнадцяти років. Хоча ні. Таня відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя саме в цьому інституті. Осінь своїми долонями обійняла її ніжне рум’яненьке обличчя, а листя, падаючи з дерев-гілляк, стелило стежку в щасливе майбуття. Із золотисто-жовтого тротуарчика, Жовтого корпусу, жовто-жовтого сонця над головою і почалася її київська доля. Жовтий – колір аж ніяк не розлуки, а злуки мільйонів людей.

Тут сплітаються стежки різних куточків України й світу. Вона почула спів соловейків з Галичі, чудовий львівський акцент, який не зрівняється ні з яким іншим, це фішка нашої Батьківщини, кримські арго та чернігово-московський стиль мови. А знаєте, так приємно чути рідну серцю українську мову з уст прохожих Києвом. Це не Дніпропетровськ, який припав пилом псевдо росіян – українців.  У Києві усі кудись поспішають, з ранку й до ночі, з ночі й до ранку, потрібно втримати рівновагу у вагоні метро «Життя», особливо, коли ти – студентка. Тут вона вперше дізналася, що у КНУ є ще й Зелений корпус, у якому є багато розваг, тільки тоді, коли над ним панує теплий і щирий настрій.

Вона  змінилася. Пише об одинадцятій годині вечора. Вдома у цей час вона давно вже спала. А Київ зробив її трохи іншою. Хоча вона залишається собою, бо кожна людина – особлива. І для кожної знайдеться калька душі, коли подивишся, а це, дійсно, унікальність.

Зараз вона сидить на лекціях, сидить у самому центрі столиці, в культурно-освітньому осередку країни. Її серце наповнюється гордістю за те, що вона має таку гарну можливість сама написати одну зі сторінок своєї історії, і  історія ця твориться тут. Вона кидає пару слів до сонця: «Ти, світи, лише яскраво так світи, освітлюй шлях мого життя, який, впевнена, буде пов’язаний з Інститутом філології!»

Вона – це я. Це та, хто відкрила душу Інституту філології, Київському національному університету імені Тараса Шевченка, Києву! Я люблю життя за те, що народилася саме зараз і саме тут, що у мене є моя сім’я, без якої б не було мене, як людини сонячної, сильної духом, те, що дивлячись у вікно, я бачу той Червоний корпус із заповітної мрії юності, мрії усього мого життя!

Жеребчікова Тетяна

І курс, українська мова 

і література та іноземна мова

Привіт! Я першокурсник з Жовтого! 

І я надзвичайно хочу поділитися з Вами моїм тернистим шляхом до мрії.

Можливо, своєю розповіддю я змушу старшокурсників посміхнутися. Адже вони вже давно забули, що воно значить та підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання, процес відкриття особистої сторінки на «Тестпорталі», коли серце б’ється з шаленою швидкістю, коли мозок дає команду ввести код та пін-код, але рука від страху не в змозі нічого зробити.

Вже три місяці минуло з тих часів, і залишилися тільки спогади.

Отож-бо! Запрошую Вас відвідати невеличку екскурсію в моє не таке вже й далеке минуле!

Шевченків університет! Саме таку назву мала ще донедавна моя мрія! Щоразу проходивши повз нього, у мене ніби розквітала душа. Адже понад усе мені хотілося з гордістю вимовити: «Я студент Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка!». Мені хотілося пройтися його коридорами, поринути в його надзвичайну ( а в цьому я вже переконалася на 100 % ) атмосферу. 

І це нарешті сталося! Здійснилося бажання, яке я загадувала на всі свята! Тепер я студент найкращого в Україні вищого навчального закладу!

Проте, з впевненістю можу сказати, що це мені далося нелегко. На моєму шляху були і сльози, і розпач, і радість, і крики щастя. Для здійснення моєї великої мрії треба було прикласти чимало зусиль. 

З майбутньою професією я визначилася ще сидячи за шкільною партою. Точні науки мені давалися дуже важко, а іноді не давалися взагалі, тому вже тоді я знала: філологія – моє покликання! До того ж, за словами Вольтера, «знати багато мов – значить мати багато ключів  від одного замка». 

Починаючи з 1 вересня 2012 року, я серйозно взялася за вивчення історії, української та англійської мов. Я обожнюю ці предмети, тому із задоволенням поглиблювалась в них. Днем за днем, місяць за місяцем я набувала нові знання.

Рік пролетів з нереальною швидкістю! І ось цей день настав: календар показує 6 червня! Об 11:00 мене чекало перше, але, на жаль, не останнє випробування. 

Так, знання, набуті за рік, в голові, але відчуття впевненості взагалі відсутнє. Хочеться втекти від цієї метушні і поринути у свої солодкі мрії. Хочеться на мить забути, що менш ніж за годину ти сидітимеш в тихій аудиторії один на один із знаннями… Перед пунктом проходження зовнішнього незалежного оцінювання зібралася юрба абітурієнтів, які намагаються запам’ятати недовчені правила. 

Все… далі відступати нікуди… ти в аудиторії… Півгодини нікому не потрібних на той момент пояснень… Важко було очікувати моменту, коли нарешті інструктор роздасть тестові зошити і скаже: «Перевірте кількість сторінок (а їх має бути 16) і якість друку». Здається, ще 5 хвилин тому, ти мріяв про це. Так хотілося побачити завдання цьогорічного тесту! А тепер рука ледь смикається до зошита…

Думаю, описувати процес проходження двох наступних тестів необхідності немає… Все було так само.

20 червня! Все здано!!! Можливо, не так, як хотілося, але все-таки це нарешті скінчилося! Я ходжу по квартирі і наспівую пісню «Я свободен, словно птица в небесах»!

Та не довго радість моя тривала. Не встигла оком моргнути, як на календарі 27 червня! З тремтячими руками сідаю за комп’ютер. Тестпортал… інформаційні сторінки… Повільними і невпевненими рухами вводжу код. Стуки серця настільки гучні, що навколо нічого нечутно. Все!!! Перед наповненими слізьми очима постали три цифри, які тепер вершитимуть мою долю! В руках калькулятор і суму балів вже не змінити ніяк!

Через величезну кількість абітурієнтів цього року, у рейтингу я опинилася аж на 30 місці. І всього-на-всього 9 бюджетних місць. Невже я отак просто змогла б попрощатися зі своєю мрією??? Ні… я щиро вірила, що навіть стоячи на такій позиції я мала шанс!!! Я мала рацію!

Починаючи з 2013 року, 10 серпня – це найбільше у моєму житті свято! Адже саме в цей день я стала студенткою КНУ не в мріях, а в реальності. Маючи таку можливість, хочу подякувати моїм на той час майбутнім однокурсницям і друзям з інших  спеціальностей за те, що в той день вони розділили мою радість! 

Місія виконана! 

На відпочинок залишається 20 днів! Треба було повноцінно відпочити, адже починаючи з 2 вересня на мене чекало багато нової інформації! 

Перші дні в омріяному університеті –  дійсно емоційний вибух! Все цікаве і нове! Я, не гаючи часу, відіслала заявку до студентського парламенту і записалася до театрального гуртка, спробувала себе в КВНі, із задоволенням виконую обов’язки профорга групи і намагаюся брати активну участь у житті мого улюбленого і найкращого у світі університету! Мені надзвичайно подобається атмосфера, яка тут панує, весь студентський колектив, мої однокурсники! Вони стали такими близькими для мене! 

Я щаслива, що доля привела мене саме сюди. Сподіваюся, я ні на хвилинку не пожалкую про мій вибір.

Дякую, Жовтий, за те, що ти є!

Твоя віддана студентка-першокурсниця!

Трепитьон Альона, 

1 курс, польська та українська мова

 та література

На цій фотокартці я і моя ліпша подруга. Тільки їй я можу довіряти, на неї покладатися та розраховувати. ЇЇ звуть Інна і моя розповідь піде саме про неї. 

       Сімнадцять років – це вже не просто “ бла-бла-бла”, а реальний термін. За цей час можна прогулятися по екватору земної кулі декілька разів, стати Олімпійським чемпіоном чи просто зварити манну кашку. Дівчина на фото, на жаль, може похизуватися тільки останнім. Скільки я живу, стільки її і знаю. Розповісти про неї на двох листочках важкувато, але дивіться самі що вийшло. 

      Інну цікавить життя у своєму безглуздому прояві, саме тому вона вміє помічати тонкощі у, здавалось би, звичайних речах. Що її тягне до писанини мені стало зрозуміло вже давно. Знаєте, різні коротенькі історії написані Інною, так і натякали мені, що це покликання моєї подруги. Я їй запропонувала піти до медіа-школи, проте вона сказала, що все це “туфта”, але все одно пішла. Інколи мені здається, що вона, як і осінь, не вміє прикидатися. Якщо опадає – то до останнього листочка. У медіа-школі “Сенсації” вона залишила натягнуті струни своєї душі, що інколи під час протягу “набринькуються” у мелодії. Якщо зрозуміліше, то я помітила, що вона постійно шукала натхнення для нових статей, які друкувала у газеті. Інна багато життя вклала у свої творіння. Життя витрачаєш, а воно не повертається. Люди отримують досвід, нових друзів, гроші, але не життя.  

      Омар Хайям казав: “Вода не така смачна. Я пив її один раз. Вона не втамовує спраги”. Для того, щоб втамувати свою спрагу, десь класі у десятому, вона почала займатися фехтуванням. Це не що інше, як гра “Залишитися у живих”. Зовсім не схоже на спорт для інтелігенції. Якщо писати коротше, то через півроку вона отримала травму ноги, а це я називаю “вдруг, откуда не возьмись – маленький комарик…”. Поки “відльожувалась” у лікарні, не то що би захопилася, а конкретно підсіла на гру на акустичній гітарі, бо її сусід по палаті “лабав” не гірше за Кобейна. Саме хлопчисько давав їй уроки, але вже через місяць відрізнити “до” від “соль” для неї було із області фантастики. 

      Саме у той момент вона усвідомила прислів’я про рибку і ставок, і що не варто розмінюватися по дрібницях. Кидатися із боку в бік прерогатива компасної стрілки. Необхідно вміти розставляти пріоритети. Так моя подруга опинилася на українській філології у “шеві” з великим прагненням отримати знання, бо у її кишені, окрім здорових амбіцій, тільки пожована гумка. Вона не раз казала, що хоче кинути свої спроби підкорити ЗМІ-арену, але ж ми всі прекрасно знаємо, що здаються тільки квартири, повії і слабаки.          

Курбанова Інна

Українська мова і література 

та іноземна мова, 1 курс, 2 група

З повагою,

газета "Абзац"

Вітаємо переможців!

Вірите чи ні, а ми, редакція «Абзацу», завжди знали, що саме в ІФ навчаються найкреативніші першокурсники (які згодом поступово стають іще більш креативними старшокурсниками і випускниками, але це вже інша історія…). А от конкурс «Привіт! Я першокурсник з Жовтого» став незайвим цьому підтвердженням! 

Приємно, що на конкурс надійшло чимало дуже і дуже цікавих рукописів, з яких – за правилами – ми мусили відібрати лише 3 найдостойніші. Не один спис зламався в редакції, адже комусь сподобалася одна трійка, іще комусь – інша, тож обрати най-най-найкращих було ох як не просто. Але ми на це наважилися – і спромоглися! 

Тож вітайте – твори-переможці конкурсу "Привіт! Я першокурсник з Жовтого": 

Привіт! Я першокурсниця з Жовтого.

І як майбутній фахівець з української мови, хочу дати власне тлумачення кожного вищенаписаного слова:

Привіт: це мої щирі вітання всім,  хто читає зараз ці чудернацькі рядки. І в першу чергу хочеться ПРИВІТати усіх студентів-першокурсників із початком самостійного, цікавого, веселого життя!

Я: уявіть собі скромну, добру, хорошу і взагалі просто пречудову дівчину. Уявили? Так от, це не я. Я не хороша, і не погана, я добра в злу смужечку. У мене золотий характер, а тому такий важкий. 

А якщо більш серйозно, то я – наполеглива студентка 1 курсу спеціальності «українська мова й література та іноземна мова». Чому наполеглива? Тому що звикла завжди завзято і невпинно йти до своїй мрії. Тому я тут, у найбажанішому та найкращому вузі країни. 

Мої інтереси та захоплення? Увесь наш великий і величний світ, і навіть більше. Захоплююся психологією, туризмом, історією, археологією. Люблю подорожувати, бо так відкриваю для себе все нові безкінечні грані нашого прекрасного світу. Як сказав хтось з великих, світ – як книга, і хто не подорожує, знає лише одну сторінку. Для мене ж однієї сторінки мало. Люблю підкорювати вершини. У цьому році підкорила Говерлу, у планах на майбутнє - Еверест. 

Першокурсниця: це я, зараз. І що хочеться сказати: першокурсником бути весело: блукати, розшукуючи потрібний кабінет, наче в пошуку філософського каменю; сидіти півпари на лекції, а потім раптом зрозуміти, що знаходишся не в тій аудиторії, не на тій парі, і взагалі: «Де я і хто ці дивні люди?»; асоціювати гуртожиток з пригодницькою телепередачею «Выжить любой ценой»; постійно ловити на собі насмішкуваті погляди «продвинутих» старшокурсників... Але ж хто не був першачком? Усі через це проходять. Буде що згадати і з чого посміятися. 

Жовтий: це наш величний Інститут філології. Місце, де зібралася найталановитіша, найрозумніша, найкраща молодь нашої держави; де почуваєшся наче в колі великої дружної родини; де є прекрасні викладачі, натхненні своєю роботою; де можеш розвиватися, реалізуватися, надихатися, насолоджуватися… 

Люблю тебе, мій університете, і впевнена, що це взаємно!
Болотна Юлія
1 курс, спеціальність "Українська мова й література та іноземна мова"

Моя висота 
У кожної людини свій Еверест. Англійці мають влучний вираз щодо цього: «The sky is the limit for ambitious», тобто тільки небо –  ліміт для прагнень. Одного дня ти визначаєш свій, та починаєш  опановувати все те, що знаходиться під ним. Як скоро ти дійдеш до вершини? Чим скоріше почнеш - тим швидше закінчиш. 

Мій Еверест все ще вибудовується. Хмарки зверху розсіюються з кожним кроком, і я бачу все нові та нові горизонти. Перший рубіж вже пройдений. 

2012-го я вже купила собі білет «На навчання», та продовжила його у цьому вересні ще на один рік. КПІ та факультет лінгвістики – це корисний досвід, гама незабутніх спогадів. Це перші великі зміни у житті. Ніщо так не закарбовує характер, як поразка. Ти ніколи не зможеш віднайти себе скоріше, ніж тоді, коли вже загубив. У КПІ я зрозуміла, що улюблена справа – це основа майбутнього успіху, а сміливість та ризик – перепустки до нього.

Люди – дивні створіння, а життя часто не таке, яким ти його уявляєш. Одного дня ти раптом можеш прийти до того, що те, чого хотілося колись, -  не твоє і ніколи таким не було. Ти бачиш себе серед всього світу, зважуєш свої сили, прислухаєшся до інтересів свого «Я». Ти невпинно шукаєш своє місце, маєш намір себе реалізувати. Що таке - життя без реалізації? Олександр Довженко не розумів, як можна вільно дихати, не посадивши за все життя жодного дерева, так от і я не можу осягнути, як жити спокійно, не реалізуючи себе. 

Писати, творити, відчувати та ділитися почуттями – це мета, навчання та прагнення. Філологія, як ніяка інша наука, пов’язана з літературою. Вони обидві оперують словом. Вони дарують владу над ним у мистецькому ключі. 

Інститут філології – це місце, де ти дихаєш вільно. Тут спокійно та затишно, думки неквапливо виникають в уяві та шикуються у стрункі шеренги. Тут живуть творчість,креативність, художній каламбур та можливості зростати різнобічно. Я тут не сама. Інститут філології – осередок нестандартних умів. 

Я в захваті від своєї посмішки у великих дзеркалах холу. Вона свідчить про те, що я задоволена. Я готова йти далі, до своєї наступної вершини. Я маю намір рухатися вперед. Я щаслива. Я живу! 

Будьте сміливі та натхненні,

Уляна Соколова
Російська мова та література, та іноземна мова

Що я забула на філфаці?

Неофіційна  історія про те, як дівчинка із типовим математичним мисленням кинула інженерне майбутнє заради дитячої мрії. Надто серйозним прохання не читати.

   Чесно кажучи, особисто я ніколи не любила, коли журналісти у своїх статтях розповідають про себе. От, мовляв, почитайте, який я молодець, скільки медальок у мене чепить над ліжком, і як мені вдається бути суперледі в режимі нон-стоп. Але вірите чи ні, часом  і власна життєва історія буває настільки неординарна, що думаєш : « Чекай, а це реально можна розповісти». Не факт, що можна читати, а розповісти все-таки варто. Отож понеслось.

   Математика. Фізика. Хімія. Який адекватний філолог обожнював ці предмети в школі? Та таких не буває! Хоча один із них написав цю статтю. Для справки я навчалась у ліцеї з фізико-математичним профілем, і була однією з тих відчайдух, що спробував безліч видів і олімпіад, і турнірів по цих предметах, причому ще й успішно. У школі я була «техно-гуманітарієм», тому смикали на всі боки, і визначити чого хочеш саме ти, було важче над усе.      

     Коли мене питають, чому я вирішила стати філологом, я ніколи не кажу одне і теж. Чому? Причин настільки багато, що фактично резону нема. Але перше при знайомствах я згадую про нахил до поезії. Тільки навідміну від нормальних людей, пописування рим у мене почалось не від безмежного кохання і вбивчої туги, а від КВНу. Можете починати сміятись, але це справді так, моїми першими «поемами» були частівки і пародії. У школі, якщо ти в КВНі, ти робиш практично все – починаючи із написання сценарію, закінчуючи прибиранням сцени після творчого вечора. Спершу вірші стають хобі, а потім ти розумієш, що реально не можеш без цього жити, і якась антологія поезії шістдесятників тобі дорожча за повноцінний сон. 

   Друга причина ,і що мені неймовірно важко забути, журналістське минуле. Частина родичів до цих пір впевнені, що я на журфаці. Моє входження до гуманітарію і перехід від олімпіад з фізики-хімії до укр.мови відбулись саме шляхом написання ессе. Для мене публіцистика завжди залишалась розумними думками в голос.  Аналітична стаття чи веселий фейлетон було, наче уривок із щоденника. Журналіст з мене, мабуть, вийшов би паскудний, бо я пишу те, що хочу і коли хочу. Але з усіх своїх хобі я зрозуміла одне – чим легковажніше ти ставишся до улюбленої справи, тим певніше вона заполоняє тебе.

   Третя причина по принципу «піду туди, де менше знаю». І знаєте, що в моєму виборі найгірше? Головними предметами у вузі є ті, на яких у школі я грала в морський бій. Тільки не подумайте, що в мене проблеми з рідною солов’їною (принаймі до сьогодні не були), але решту мов мій язик сприймає геть неохоче. Так як я з Волині, та ще й з провінції, російська в нас друга іноземна. Я чесно хотіла б нею розмовляти але мені шкода Тургенєва з Тютчевим – вони б мого волинського акценту не перенесли. Англійська мова у відповідальні моменти любить показати гарбуза. Тому  спеціальність «укр.мова+іноземна» це також хороший спосіб заповнити білі плями чи принаймі домалювати чорні крапки.

    Після всієї вступної катавасії і навіть відвідавши аж декілька днів навчання у вузі я таки не встигла ні разу пошкодувати про те, що закинула фізику. Хоча реально розумію, що на мехматі гарних хлопців куди більше.

Фещук Вікторія

1 курс, "Українська мова, література та іноземна"




Ми дякуємо усім за участь і пишаємося талантами, які доповнюють філологічний осередок Жовтих стін!
Троє переможців отримають свої подарунки в найближчий час.

З повагою,
команда "Абзац"!

"Жива картина про Шевченка..."

8 жовтня елементи театру та кінотеатру з’єдналися воєдино в Актовій залі Жовтого корпусу. Кінострічка «Тарас Шевченко» (режисер Петро Чардинін) 1926 року воскресла на очах студентів ІФ під супровід ансамблю «Гуляйгород», щоб сколихнути наші почуття та дозволити нам пірнути у незнані глибини життя Великого Кобзаря! Про свої враження та емоції від перегляду з нами поділились наші читачі.

Жива картина про Шевченка

В Інституті філології нашого університету майже кожного тижня відбуваються якісь цікаві події: від наукових конференцій, до різних мистецьких виставок. Минулий тиждень не став виключенням – студенти мали змогу побачити чудову кінострічку, яка довгі роки була загублена та забута, і яку віднайшли лише в цьому році. І це художній фільм про великого Кобзаря, про Тараса Григоровича Шевченка.  Показ відбувся 8 жовтня о шостій годині вечора, в актовій залі.

Відзнята картина була 1926 року, що мене особисто вразило.  В наш час знімається безліч фільмів з неймовірними спецефектами, шаленим бюджетом та гучною рекламою. Але рідко коли з'являються фільми з душею, які б хотілося б переглядати безліч разів, які б западали в серце та запам’ятовувалися кожною своєю деталлю…  Я думаю, що в цьому головна різниця між старими картинами та новим кіно. І кінострічка «Тарас Шевченко»  – наглядний доказ цієї тези. При перегляді ти відчуваєш дух показаної епохи, і зовсім не звертаєш уваги на чорно-білий колір, на відсутність тих самих спецефектів.

Режисер картини, П.І.Чардинін, розкинув перед глядачами розгорнуту історію життя Кобзаря – повна тривалість стрічки складає цілих три години! Звичайно, для показу стрічку скоротили до години, але і так вона показала життя Тараса Шевченка неймовірно повно.

Головні ролі зіграли Амвросій Бучма та Наталія Ужвій, які стали одними з найвідоміших, та без яких не мислиться зараз українське кіномистецтво. Зіграли вони блискуче, А.Бучма неперевершено передавав всі почуття Кобзаря – і радість його, і журбу. Н.Ужвій також блискуче показала глядачам Ярину, її трагічний шлях.  Саме гра акторів робить фільм зрозумілим, вкладає в нього емоції та почуття, створює його душу. І, можливо, через те, що стрічка німа, гра акторів ще більш виразніша, адже вони мали передати всі почуття без слів.

Але показ фільму в актовій залі не проходив в повній тиші. Можна сказати, що він не був німим – в кінці зали, за спинами глядачів, розмістився український фольклорний гурт «Гуляйгород». Для фільму вони самостійно підібрали народні пісні та музичний супровід. І підібрані пісні підходили до відеоряду просто ідеально! Це було неймовірне відчуття – ти дивишся стрічку, а звук лунає звідусіль… Ти бачиш екран попереду, а народна пісня огортає тебе. Ти розумієш, що вона лине не від екрану, що її виконують тут і зараз, живі люди, але те, що ти їх не бачиш, створювало почуття, які важко пояснити. Особисто в мене це дійсно викликало дуже дивні (в хорошому сенсі) враження. Такого ще не відчувала!

Відкритою і доступною кінострічка стала завдяки режисеру Євгену Степаненко, який реставрував її у 2013 році. А студенти ІФ змогли її побачити завдяки директору інституту Семенюку Григорію Фоковичу.

Що ж безпосередньо до показу в ІФ… Зала була заповнена! Не було жодного вільного місця, та й взагалі вільного простору – багато людей дивилися стоячи.

Під час перегляду у глядачів виникали найрізноманітніші емоції – був і сміх, а в кінці – і сльози. І я не перебільшую, я бачила, як в багатьох людей, а особливо у викладачів, блищали очі.

Коли фільм скінчився, вся зала аплодувала стоячи. Ця кінострічка дійсно заслуговує на оплески.

 Хайло Альона 

(2 курс, фольклористика)

Враження від фільму було неймовірне! Це чудово, коли ти бачиш, як жив великий Кобзар, що йому подобалось, що ні. Адже його постать для більшості українців - іконна, малозрозуміла, а фільм дає можливість пізнати письменника не з віршів, а з життя. Тому що, будучи генієм, будучи найвищим виявленням і втіленням духу українця, Тарас Григорович залишався людиною, з усіма притаманними для неї слабкостями. На це не варто заплющувати очі, хоча б тому, що, накидаючи Шевченкові образ ідеальної людини, ми цим тільки віддаляємо його від себе, зводячи до чогось абстрактного з чим ми не маємо нічого спільного. Однак і особливо захоплюватися цим не варто. Василь Слапчук, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, висловив цікаву думку: «Те, що генії у своїх людських виявах подібні до нас, не дає нам підстав для панібратства так само, як їхня геніальність і неосяжність не повинна нас розхолоджувати». Цей фільм подарував можливість пізнати Шевченка з іншої траєкторії, траєкторії людини, яка зазнала у житті кохання і ненависть, визнання і переслідування, дружбу та зраду. У котре пересвідчуюсь, що це постать велична, яка заслуговує на повагу та визнання!

 Ірина Рибчак

(2 курс, україністика)

          Прийшовши до актової зали на показ фільму про Шевченка, просто яблуку ніде було впасти, ми з подругою ледве знайшли вільні місця. Відразу хочеться відзначити гурт «Гуляйгород», в супроводі якого ми й дивилися німе кіно про Кобзаря. Невимовно душевно, щиро, відверто, до мурашок по шкірі співали вони. Дуже зацікавили кадри кінофільму, де маленький Тарасик поступово мужнів і ставав великою людиною. Мені здається, що кожен глядач у той час пишався тим, що усе є так, як воно є, як має бути. З середини мене переповнювала гордість. Насамперед за те, що така нелегка доля Шевченка привела його до визнання. А також те, що цей фільм дав нам неабиякий досвід, приклад тернистого життєвого шляху у деякій мірі з хепі ендом. Можливо, когось фільм наштовхнув над роздумами про сенс нашого буття. А мені залишив свій відбиток у підсвідомості – йти до своєї мети не дивлячись на всі перипетії.

 Таня Жеребчікова

(1 курс, україністика)

       Осінній вечір. Інститут філології. Вирішила сходити на німе кіно, зняте минулого століття(1926р.) про генія українського народу - Т.Г.Шевченка. Мені розказували, що фільм вражає, але щоб настільки!..Насправді, це не описати словами, потрібно просто пережити: у залі десятки людей, які затамували подих в очікуванні кінострічки і тут...позаду зали починає лунати народний спів!(озвучували фільм український гурт "Гуляйгород" - він неймовірний!!!) Всі у залі від подиву аж завмерли...Атмосфера була незвичайна: фільм притягував погляд, а пісенний супровід відносив нас далеко-далеко, у дитячі роки маленького Тарасика,а щирість виконання просто розривало серце. Під час перегляду цієї кінострічки в мене були і сльози на очах (особливо, на початку, коли розповідалося як маленький Тарасик опинився сиротою, а гурт "Гуляйгород" затягував таку сумну-сумну пісню..), і усмішка на вустах (коли веселі мелодії під скрипочку вигравав скрипач із гурту, а на екрані показували безтурботні дитячі роки Т.Шевченка), і вдячність за показ (у серці). Після перегляду кінострічки, я потім ще усю дорогу додому співала пісню, яку гурт "Гуляйгород" співав останньою, а на кінострічці кадри показували останні дні Кобзаря. Я зрозуміла, що він був такий як і ми з вами, просто в його душі була непереможне бажання свободи! А зараз залишилось в наших душах це бажання волі?!?

            Можу сказати тільки ДЯКУЮ! Усім! За сильні емоції! За глибокі думки! За все!

 Феджора Софія

2 курс україністики

Ділитись своїми думками з газетою «Абзац» - легко! Маєш що розказати – пиши нам!

Інформацію підготувала Міхєєва Станіслава

Фото: Валерій Попов (Прес-центр ІФ)

Хвилина слави першокурсників

   

   Дорога до університету і розташування їдальні вивчено. Обличчя одногрупників (ну принаймі більшості) – запам’яталися. Фото на тлі жовтого/червоного корпусу зроблені. Уже навіть сформовані перші традиції проведення часу після та під час (окремих, звісно) пар. Ідеальна нагода трішки розслабитись і пригадати, що десь у середині жовтня (а, точніше, 10 числа) вся країна святкує День Першокурсника. А оскільки ми у самісінькому центрі нашої України – то відзначення свята відбулося на найвищому рівні.

   Цього четверга значній частині філологів, особливо першої зміни, не дали шансу звично покинути жовтий корпус, адже у стінах актового залу о 13:00 на них чекав святковий концерт.  На невеликій сцені по черзі виступило одинадцять колективів, що представляли новоспечених студентів Інституту Філології. Першими «засвітились» єдині добровольці з цілого потоку україністів – 3 група. Поєднання сучасної  пісні, танцю та справжнього українського драйву змусили аудиторію в унісон кричати: «Молодці!». Не менш сильні емоції у публіки викликав неймовірний вокал представниці класичної філології – Маргарити Міневріни.  Японісти в оригінальному вбранні представляли костюмовану історію Японії, а наступними за креативністю відзначилися кореїсти – поєднання традиційного та сучасного танцю у їх виконанні не залишило студентів 

байдужими. Іспанці потішили всіх запальною  національною композицією. Поласувати східними солодощами вдалося під час виступу арабістів, родзинкою виступу яких був офіціант, що пригощав смаколиками публіку.

Вишуканістю відзначився виступ представників англійської філології, «французи», в свою чергу, заспівали пісню ефектно та зі смаком. Колоритно виглядали фольклористи, поєднавши у виступі і пісню, і веселий вірш. Не пасли задніх в черзі виступаючих і полоністи, передавши красу польської мови ніжною ліричною піснею. А на десерт, і так би мовити, для закріплення хорошого настрою, потішили оригінальною інтерпритацією пісні М. Барського «Я – студент» найкреативніші філологи – студенти спеціальності «літературна творчість».

   Подібні дійства є надзвичайно важливими для новоприбулих студентів адже вони не лише допомагають самовиразитися та й справді сприяють об’єднанню коликтивів кожної з груп. Що ж може краще здружити поки іще невпевнених новачків, як не весела репетиція з безліччю свіжих ідей та власних жартів?

   Варто зауважити, що неабиякою креативністю відзначилися не лише студенти-артисти, але й, на перший погляд, непомітні учасники свята.  Глядачі могли зауважити, що фотографи на заході були не менш активними, аніж першокурсники, які виступали зі сцени. 

Ділилась враженнями студентка І курсу

спеціальності "Українська філологія"

Вікторія Фещук

Світлини: Оля Шабельна