В мене своя країна, де я вперше побачила сонце, де
навчилася мові, де серце відчуло ту першу ніжність і мене обійняли мамині руки.
Де були й ще одні, сильні руки, що пахли залізом і хлібом. Ті руки, якими батько
щодня, до першої сивини на скронях, заробляв мені на квиток із вже таким рідним
значком «Укрзалізниці». Потяг з його вічними, прикрашеними сріблом, філіжанками,
найсмачнішим чаєм і пейзажем кольору вицвілого сіна з плямками оксамитових
корівок на тлі розмитих бірюзових гір за вікном, летів назустріч нашій столиці,
віз мене до того, в дитинстві такого недосяжного, університету.
Моя країна, мій край, моя Галичина. Вона сформувала
мене, мою маму, моїх бабців, у яких були пляцки, а не пироги, й пироги, а не
вареники, в яких квартири пахли Віднем і Краковом, а відлунювали словами Гете,
де були неодмінні колядки на Свят-вечір і де мене навчили так просто,
навколішки, перед фортепіано, на якому стояла Діва-Марія, молитися до
янголиків. Мій край відбився в мені сміхом, який по гучності легко міг
змагатися з трембітою, й гарячим темпераментом, спадком галицької мафії часів
князя Данила.
І ось перший рік моїх студій пройшов. І Україну
мою зіткав новими знайомствами, немов мереживну серветку, мій новий прихисток,
мій Київ. Вагон потяга став для мене рідним в регулярних маршрутах все новими
містами.
Дякую тобі, мій КНУ, за те, що тут я побачила, що
Україна є, що вона є не тільки тут, але й на Сході, не лише зараз, але і в
майбутньому. Що люди і з нахабно зрусифікованих міст, і зі злиденних родин
готові будувати щось своє без зайвих зволікань, без дурних стереотипів, рамок,
а з одним каноном і правилом: конституцією любові. І я з упевненістю можу
сказати, що ми об`єднали Схід та Захід своїми юними, наївними серцями. Й нехай
у мене польське коріння, а мій хлопець розмовляє російською, телебачення
продовжує ігнорувати наші інтереси, а люди жаліються на владу – юність починає
масово робити свій вибір, власний, обдуманий, натхненний тільки поривом душі. І
вибір цей на користь української мови та культури, і чесної, багатогодинної,
денної та нічної праці на її благо.
Так, я говорю гаслами, тут багато пафосу й
відчуття власної важливості. Я і є важлива, як і ти. Байдуже звідки ти: чи твоя
маленька батьківщина уквітчана петриківським розписом, чи писанкова, як моя.
Можливо, ти новий Котляревський, нова Приймаченко чи сучасний Леонтович. Ти
ніколи не дізнаєшся, не випікши собі на серці 3 слова: «Це моя країна». Я тут
пан і Бог. І ти.
Іваночко
Ксенія
Немає коментарів:
Дописати коментар