16 лист. 2014 р.

«Те, що чоловіку дається без проблем, для жінки є плодом напруженої праці над собою», - ексклюзивне інтерв’ю «Абzац» з 18-річною учасницею АТО Марічкою Іскровською


Ні для кого не секрет, що українські дівчата – одні з найкрасивіших у світі. Але мало хто знає, що серед наших красунь є справжні бійці, сміливості яких може позаздрити не один представник сильної статі. Яскравим прикладом цього є другокурсниця Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Марічка Іскровська. Дівчина в свої 18 свідомо пішла добровольцем в зону АТО й вже понад три місяці пліч-о-пліч з бойовими товаришами захищає цілісність нашої країни. За цей час вона встигла два місяці відслужити в «Шахтарську», куди прийшла у складі Сотні Ісуса Христа. А з кінця літа перебуває в роті спеціального призначення "Свята Марія", що базується в Маріуполі. В нашому інтерв'ю Марічка розкаже Вам, що змусило її так кардинально змінити своє життя й чи справді дівчатам так важко потрапити на фронт, як це здається на перший погляд.


        Думаю, тебе вже не один раз про це питали, та все ж: чому ти вирішила зайнятись такою досить «нежіночою» справою? Що змусило тебе залишити спокійне життя й взяти участь в АТО?

О, скільки разів мені вже ставили це питання! :)
Я не ділю людей на чоловіків та жінок, я оцінюю їх за особистими якостями. Гадаю, що зараз обов'язок кожного, хто на це здатен – стати на захист Батьківщини. Не всім місце на передовій. Жодного фронту не було б без волонтерів, без людей, що купують, збирають, привозять нам необхідні для боротьби речі. Я ж відчуваю в собі сили боротися. Це важко зрозуміти, але відчувати себе потрібним, усвідомлювати, що ти живеш недарма, нехай і падаючи від втоми – невимовний кайф. "Бо кров, пролита для великої мети, не засихає".
Я така ж як усі. Просто я не можу інакше.

        Та, все-таки, дівчатам важче пройти в добровольчий батальйон, ніж хлопцям. Як гадаєш, в цьому є наслідки стереотипів?

Не лише. Бачила деяких дівчат, які теж хотіли в АТО. Різниця колосальна. В ставленні до війни, в підготовці, в самій техніці. З п'ятьох дівчат, що проходили відбірковий вишкіл, я єдина стояла на рівні з чоловіками, програючи лише в фізичній силі (рукопашний бій і т.д.) і компенсуючи це достатнім рівнем в іншому.
Те, що чоловіку дається без проблем, для жінки є плодом напруженої праці над собою - біологія. Але бачила достатньо достойних жінок і значно слабших, як фізично, так і морально, хлопців. В сучасних умовах сталь і порох урівняли слабких і сильних.
Але стереотипи грають значну роль, апріорі ставлення до жінок несерйозне й поблажливе. Найбільша проблема дівчини на війні – її жаліють. Вавочка в бою на голові чоловіка – "до весілля заживе", а сама думка про поранення жінки викликає у чоловіків жах.

           У вашій роті ще є дівчата, крім тебе?

Ні, немає. В "Шахтарську" ще було двоє, а тут я одна.

        Мабуть, нелегко весь час перебувати виключно в оточенні мужчин (в моральному плані)?

Після жіночого царства ІФу – запросто! :)
Чоловіки простіші в плані спілкування, та і поговорити про переваги й недоліки «5,45» і «7,62» (мова йде про калібр автомата, - авт.) трохи цікавіше, ніж про колготки й косметику. Звісно, «трабли» є. Скажімо, в кожній людині, яка зі мною спілкується, вже бачать стосунки, секс і т.д. Але це людська психологія, проти якої не попреш. Та і чоловіки по натурі – пліткарки ще ті! :)
Але, в цілому, особливих незручностей немає.

         З якими складнощами особисто ти зіткнулась, перш ніж потрапити в батальйон?

Головною проблемою було дочекатися повноліття! :)
Взагалі, я б не сказала, що для мене це було якимось надможливим випробуванням. Найважче було пояснити все батькам, які дізналися пост-фактум, і подолати те саме несерйозне ставлення до себе. Нікого не цікавить твоє стрілкове минуле й твої здібності, якщо ти не чоловік і важиш 50 з копійками.

           Ти сказала, що проблемою було дочекатися повноліття. Тобто це було абсолютно зважене рішення й ти свідомо йшла до цього певний час?

Розуміння того, що треба щось робити прийшло тоді, коли Україна втратила Крим. Тоді ж почався набір у Нацгвардію, куди я не проходила по віку. Дякую університетським секціям з фізкультури, що допомогли мені трохи підвищити витривалість. Потренувавшись весною кілька місяців, я остаточно прийшла до бажаного результату.
Також була ініціатива "Студентська Гвардія", патрулювання Києва з організаціями самооборони, вишколи, спілкування з людьми, які могли розповісти корисні речі...

          Стосовно батьків. Цікаво, якою була їх реакція, коли вони дізнались, що ти в зоні АТО?

О, спочатку я "ніби" була на університетській практиці, але, коли правда випливла назовні, було важко. Все ж, з часом істерики припинилися. Зрештою, знаючи мою маму, в свої 18 років вона, найімовірніше, вчинила б так само.
Не шкодуєш, що обрала такий шлях? Якби зараз повернутися на кілька місяців назад, так само пішла б добровольцем?
Однозначно пішла б. Я взагалі рідко про щось шкодую.


        На завершення нашої розмови, я не могла не запитати про актуальні потреби роти «Свята Софія», де перебуває Марічка. На щастя, зараз військові там забезпечені всім необхідним.
Єдине, публікуємо список книг, які хотіли б прочитати наші захисники зі Сходу.
-         Юрій Голіс-Горський «Холодний Яр»,
-         Ліна Костенко "Записки..." ,
-         Василь Шкляр «Залишенець»,
-         Іван Багряний «Тигролови»
-         Плюс - «те, що читається на одному подиху, в чому впізнаєш себе і розумієш - за це треба боротися. За славу предків і за майбутнє дітей».
Тож, друзі, якщо маєте щось тематичне – сміливо приносьте в аудиторію №13 Жовтого корпусу. І не забувайте прикріпити свої теплі побажання у вигляді листа для наших бійців. Адже щирість та вдячність мають надзвичайну властивість зігрівати душі навіть в найважчих життєвих ситуаціях.



Інерв'ю підготувала Світлана Попова

Немає коментарів:

Дописати коментар