Ні для кого не секрет, що українські дівчата – одні з найкрасивіших у світі. Але мало хто знає, що серед наших красунь є справжні бійці, сміливості яких може позаздрити не один представник сильної статі. Яскравим прикладом цього є другокурсниця Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Марічка Іскровська. Дівчина в свої 18 свідомо пішла добровольцем в зону АТО й вже понад три місяці пліч-о-пліч з бойовими товаришами захищає цілісність нашої країни. За цей час вона встигла два місяці відслужити в «Шахтарську», куди прийшла у складі Сотні Ісуса Христа. А з кінця літа перебуває в роті спеціального призначення "Свята Марія", що базується в Маріуполі. В нашому інтерв'ю Марічка розкаже Вам, що змусило її так кардинально змінити своє життя й чи справді дівчатам так важко потрапити на фронт, як це здається на перший погляд.
Думаю, тебе вже
не один раз про це питали, та все ж: чому ти вирішила зайнятись такою досить
«нежіночою» справою? Що змусило тебе залишити спокійне життя й взяти участь в
АТО?
О, скільки разів мені вже ставили це
питання! :)
Я не ділю людей на чоловіків та жінок, я
оцінюю їх за особистими якостями. Гадаю, що зараз обов'язок кожного, хто на це
здатен – стати на захист Батьківщини. Не всім місце на передовій. Жодного
фронту не було б без волонтерів, без людей, що купують, збирають, привозять нам
необхідні для боротьби речі. Я ж відчуваю в собі сили боротися. Це важко
зрозуміти, але відчувати себе потрібним, усвідомлювати, що ти живеш недарма,
нехай і падаючи від втоми – невимовний кайф. "Бо кров, пролита для великої
мети, не засихає".
Я така ж як усі. Просто я не можу
інакше.
Та, все-таки,
дівчатам важче пройти в добровольчий батальйон, ніж хлопцям. Як гадаєш, в цьому
є наслідки стереотипів?
Не лише. Бачила деяких дівчат, які теж
хотіли в АТО. Різниця колосальна. В ставленні до війни, в підготовці, в самій
техніці. З п'ятьох дівчат, що проходили відбірковий вишкіл, я єдина стояла на
рівні з чоловіками, програючи лише в фізичній силі (рукопашний бій і т.д.) і
компенсуючи це достатнім рівнем в іншому.
Те, що чоловіку дається без проблем, для
жінки є плодом напруженої праці над собою - біологія. Але бачила достатньо
достойних жінок і значно слабших, як фізично, так і морально, хлопців. В
сучасних умовах сталь і порох урівняли слабких і сильних.
Але стереотипи грають значну роль,
апріорі ставлення до жінок несерйозне й поблажливе. Найбільша проблема дівчини
на війні – її жаліють. Вавочка в бою на голові чоловіка – "до весілля
заживе", а сама думка про поранення жінки викликає у чоловіків жах.
У вашій роті ще
є дівчата, крім тебе?
Ні, немає. В "Шахтарську" ще
було двоє, а тут я одна.
Мабуть, нелегко
весь час перебувати виключно в оточенні мужчин (в моральному плані)?
Після жіночого царства ІФу – запросто!
:)
Чоловіки простіші в плані спілкування,
та і поговорити про переваги й недоліки «5,45» і «7,62» (мова йде про калібр автомата, - авт.) трохи цікавіше, ніж про
колготки й косметику. Звісно, «трабли» є. Скажімо, в кожній людині, яка зі мною
спілкується, вже бачать стосунки, секс і т.д. Але це людська психологія, проти
якої не попреш. Та і чоловіки по натурі – пліткарки ще ті! :)
Але, в цілому, особливих незручностей
немає.
З якими
складнощами особисто ти зіткнулась, перш ніж потрапити в батальйон?
Головною проблемою було дочекатися
повноліття! :)
Взагалі, я б не сказала, що для мене це
було якимось надможливим випробуванням. Найважче було пояснити все батькам, які
дізналися пост-фактум, і подолати те саме несерйозне ставлення до себе. Нікого
не цікавить твоє стрілкове минуле й твої здібності, якщо ти не чоловік і важиш
50 з копійками.
Ти сказала, що проблемою
було дочекатися повноліття. Тобто це було абсолютно зважене рішення й ти свідомо
йшла до цього певний час?
Розуміння того, що треба щось робити
прийшло тоді, коли Україна втратила Крим. Тоді ж почався набір у Нацгвардію,
куди я не проходила по віку. Дякую університетським секціям з фізкультури, що
допомогли мені трохи підвищити витривалість. Потренувавшись весною кілька
місяців, я остаточно прийшла до бажаного результату.
Також була ініціатива "Студентська
Гвардія", патрулювання Києва з організаціями самооборони, вишколи,
спілкування з людьми, які могли розповісти корисні речі...
Стосовно
батьків. Цікаво, якою була їх реакція, коли вони дізнались, що ти в зоні АТО?
О, спочатку я "ніби" була на
університетській практиці, але, коли правда випливла назовні, було важко. Все ж,
з часом істерики припинилися. Зрештою, знаючи мою маму, в свої 18 років вона,
найімовірніше, вчинила б так само.
Не шкодуєш, що
обрала такий шлях? Якби зараз повернутися на кілька місяців назад, так само
пішла б добровольцем?
Однозначно пішла б. Я взагалі рідко про
щось шкодую.
На
завершення нашої розмови, я не могла не запитати про актуальні потреби роти
«Свята Софія», де перебуває Марічка. На щастя, зараз військові там забезпечені
всім необхідним.
Єдине, публікуємо список книг, які
хотіли б прочитати наші захисники зі Сходу.
-
Юрій Голіс-Горський «Холодний Яр»,
-
Ліна Костенко "Записки..." ,
-
Василь Шкляр «Залишенець»,
-
Іван Багряний «Тигролови»
-
Плюс - «те, що читається на одному
подиху, в чому впізнаєш себе і розумієш - за це треба боротися. За славу
предків і за майбутнє дітей».
Тож, друзі, якщо маєте щось тематичне – сміливо
приносьте в аудиторію №13 Жовтого корпусу. І не забувайте прикріпити свої теплі
побажання у вигляді листа для наших бійців. Адже щирість та вдячність мають надзвичайну
властивість зігрівати душі навіть в найважчих життєвих ситуаціях.
Інерв'ю підготувала Світлана Попова
Немає коментарів:
Дописати коментар