«Сочі» - це вже не просто олімпіада, це тема, яка просочилася у всі сфери життя: від моди до політики. Чого тільки варті сріблясті бомбери й фотосесії олімпійців для «Vogue», зворушливо наляканий Янукович з українським прапором і відкриття олімпіади як проблема его та сексуального життя Путіна. «Сочі» - це тема, яку неможливо проігнорувати; це море, яке вже тебе поглинуло.
Та залишимо все брудне й комерційне десь далеко й дозволимо зимовій казці зачарувати себе, а що може бути більш романтичним, ніж фігурне катання.
Для мене мистецтво фігурного катання починається там, де я забуваю, що саме дивлюсь, коли бачу тільки миготіння й рухливе сплетіння тіл. Мистецтво там, де кожен знаходить простір для польоту, і летить вже не фігуристка в повітря, не мелодія Хачатуряна, а ти, крізь гущу мрій, розбиваючи хмари руками.
Коли ми говоримо про фігурне катання, ми якось несвідомо думаємо зовсім не про український спорт. На жаль, незважаючи на теперішню ситуацію в країні, тут ми сильно програємо росіянам. В будь-якому разі, треба залишатися справедливими та чітко бачити, що крім Оксани Баюл ще в 1994, катання під українським прапором більше не давало ніяких суттєвих плодів. Натомість українські спортсмени, представляючи інші держави, впевнено приносять олімпійські медалі (Тетяна Волосожар і Олена Савченко здобули золоту й бронзову медалі, представляючи Росію й Німеччину). Зачепивши цей аспект, я б хотіла сказати всім тим, хто називає таких фігуристів зрадниками й шукачами легкого життя, хай моє слово й неважливе: нам тлумачать з дитинства про сродну працю, про талант, пошук себе…чи відмовився б ти від себе, якщо врешті-решт знайшов себе в прекрасному? Можливо, це звучить недоречним докором нашій і без того розхристаній Батьківщині, але так б хотілось, щоб тут, де ми ростемо, було справжнє блакитно-жовте мистецтво.
Я б хотіла поділитися з вами моїми улюбленими моментами цьогорічних змагань.
Дивлячись довільну програму пари Кацалапов – Ільїних, мені не хотілось заскочити в ковзани й пуститися льодом, крутячи повітряні тулупи, ні мені сильно й пристрасно захотілось любити. Я ще ніколи не бачила такого танцю любові й ненависті, почуттів, які так тяжко підробити. Від них віяло тим, що так рідко спостерігаю в нашому житті – тією істинною юністю, з її поривами, з усім її натхненням, тими почуттями, які не передбачені стратегіями, а тільки молоднечим запалом. Це не має дивувати, адже фігуристи є практично нашими ровесниками ( Олена 1994 року народження, її партнер – 1991), й вже пережили історію кохання не тільки на льоду.
Довільна програма Юлії Липницької заставила мене затамувати подих, і 4 хвилини я перебувала в нетанцювальній позиції з широко відкритим ротом. Саме це і був той тріумф людського тіла над всіма законами природи, над гравітацією та реальністю загалом. Коли ж виступ закінчився, моєму здивуванню не було меж – спортсменці тільки 15, і вона не тільки виступила на Олімпійських іграх, а й обігнала досвідчених тридцятирічних спортсменок. Її виступи й у 12-річному віці на чемпіонаті юніорів, її жага брати участь навіть з травмами, її воля, яка так і просочується крізь тонке дитяче тіло, - все це надихає до наполегливої багатогодинної чесної праці. Це те, що варто побачити, щоб зрозуміти, можливостям людини, навіть у віці, коли доречним є супровід з мультфільмів (на чемпіонаті юніорів виступала під музику з «Панди Кунг-Фу» :)) немає меж. Людина народжена боротися й перемагати.
Виступи пари Кацалапов- Ільїних й Юлії Липницькою дали Росії перемогу в командному підрахунку.
Що ж до дуету Волосожар-Траньков, то тут буде зайвим говорити про їхні здобутки й досягнення. Тетяна є чотириразовою чемпіонкою з фігурного катання України (2005, 2007, 2008 і 2010 роки), неодноразова учасниця чемпіонатів світу і Європи з фігурного катання та інших міжнародних змагань найвищого рівня. Більше того, вона вже брала участь в Олімпійських іграх, але тоді, в Турині, представляючи Україну з партнером Станіславом Морозовим, була тільки 12-ою. Тому вітаємо вже зовсім дорослу 27-річну українку, яка виступила, на жаль, під російським стягом, та здобула заслужене й впевнене золото Олімпійських ігор. Зовсім дитячі сльози радості цих зрілих спортсменів: таке неймовірне поєднання професіоналізму, техніки й повної емоційної віддачі.
Парадокс полягає в тому, що російська пара Волосожар –Траньков змагались з німецькою, окрасою якої є неперевершена українка Олена Савченко. Всі напевно стрепенулись від переживання, коли Тетяна торкнулася рукою льоду, та навіть це не позбавило її першості. Звичайно, хотілось б, щоб обоє спортсменок-фігуристок принесли золото й бронзу Україні, та яка може бути політика там, де перемагає чистий спорт і прекрасне мистецтво, що все ж єднають держави, а не роз`єднають їх.
Іваночко Ксенія
Немає коментарів:
Дописати коментар