Богдан Деркач
31 трав. 2011 р.
Художня галерея від філологів
Богдан Деркач
Філологи подорожують автостопом!
Мабуть, кожен хотів би на початку літа
пірнути у вир незабутніх подорожей, щоб милуватися запаморочливими краєвидами,
губитися у неповторній атмосфері нових міст, знайомитися з різними культурами!
І це, – скажете ви, – у час суцільної глобалізації, не проблема, були б лише
гроші. Та з грошима мандрувати може кожен! Спробуйте без них! Не виходить? Тоді
читайте далі – і ви познайомитеся зі студентами, які вміють так мандрувати. Які
обирають найцікавіший, найдешевший і найнепердбачуваніший вид подорожей –
автостоп!
У 70-х мода на подібні подорожі прийшла і до Європи.
Там і зараз молодь із рюкзаком на плечах, що стоїть на узбіччі, піднявши
великий палець догори, не лише не викликає ніякого здивування, а ще й всіляко
вітається водіями. Враження філологів, що мандрували автостопом
- Я подорожую автостопом уже три роки,
але за межі України поки ще таким способом не виїжджав. Ми мандруємо завжди
однією компанією. Цього літа їздили до Криму. Нам дуже пощастило з погодою, бо
вона була не надто спекотною. 33 герої суч.укрліт
Героям можна писати оди або увічнювати їхні горді постаті у бронзі. В будь-якому разі всі моделі приречені на неоднозначність, тим паче, якщо цей процес відбувається за життя тих, кого вирішили нагородити почесним титулом корифея.
Вихід подібної книги в Україні ілюструє досить цікаве явище: читач, по-перше, знайомиться із історіями життя письменників, а читач скептичний ще й переконується в тому, що ці письменники у нас є, вони живуть і творять. А літературний процес не зупиняється насправді ні на хвилину.
Втім, вже сама потреба це доводити є явищем досить промовистим.
1 трав. 2011 р.
Вчора була війна
Важливість деяких речей стає помітною лише тоді, коли вони зникають. Зазвичай ми просто не звертаємо на них уваги, сприймаємо як належне, не замислюючись над безліччю можливих "якщо". Відгомони подій проходять дотично до свідомості, не лишаючи тривожного осаду. Адже що таке руїни чужого будинку, в іншій частині світу, мов на іншій планеті, поряд із непорушною цілістю стін власного? Що таке постріли і страх? Яке воно – гнітюче відчуття, що завтра може не настати ніколи?
Марк Твен з цього приводу колись писав: "Він міг передбачити війну і голод. Втім, в цьому не було нічого дивного: майже завжди десь воюють. Майже постійно десь помирають від голоду".
Коли біль і страждання притупляються, лишаються цифри, суха статистика, що не несе емоційного навантаження. Це захисна реакція людського організму, абстрагування від чужого болю, бо якби він заповнював серце кожного, ми не змогли б нормально спати вночі. Це була б безглузда жертва, скажете ви. Я не стану з вами сперечатись.
Замислюватись, що за кожною одиницею в безкінечному ряді стоїть реальне ім’я - дійсно занадто велике випробування для психіки.
Перетворення історії на інформацію, цифри статистики, відбувається постійно. Зрештою більшій частині стає байдуже, хто, скількох, чому, навіщо, - все це втрачає елемент цікавості перед нагальними питаннями власного виживання.
«Історія циклічна». Думаю, кожен із нас хоч раз в житті чув цей вислів. Але чому це відбувається? Невже за стільки тисяч років ми не знайшли причини повторення власних помилок?
Кожне наступне покоління вважає себе зрілішим і мудрішим за попереднє – омана, стара, як проблема батьків і дітей. Але зрештою поки що ми виграли лише на заміні гармат на ядерні бомби.
Коли ми втрачаємо страх, історія замикає коло. Та з кожним разом наслідки подібного забування зачіпають все більше і більше країн. Війни минулого можна порівняти з тим, коли дитина грається сірниками. Нині вона бавиться гранатою з висмикнутою чекою.
На фронтах Великої Вітчизняної (або ж просто Другої Світової – залежно від того, чи вважаєте ви себе нащадком тих, хто віддав життя за спокійний сон кожного з нас) загинуло, за різними джерелами, від 2,5 до 7 мільйонів (дехто каже - навіть більше) українців. Вогненний смерч пронісся над всіма містами. Смерть зазирнула у вікна майже до кожної родини. Цього разу це не було в іншій частині світу чи на іншій планеті.
Зрештою, все відбулось не настільки давно, до цього покоління належать наші дідусі і прадідусі. Але, дивлячись на пожовтілі від часу фотокартки і впізнаючи близьких людей, ще молодих там, дуже рідко думаєш про те, що могло би статися, якби зараз ми не були однією із країн-переможниць. Цілком можливо, що ми б мали більш серйозний предмет для обговорення, аніж дріб’язковий перерозподіл на своїх та чужих, на правих і винних. В ті часи про це, принаймні, точно не думали.
Кожного дня на другому поверсі Інституту ми минаємо майже закинутий стенд. Якось, біжучи на пари, зупиніться та зверніть на нього увагу. Декого із тих, чиї імена записані під чорно-білими фотокартками, уже давно немає в живих. Вони заплатили своїм життям за те, що сьогодні ми не просинаємось вночі під виття сирени, яка сповіщає про повітряну атаку.
Вони думали не лише про свої родини, а зрештою, про те, як саме МИ, їхні нащадки, будемо жити через кілька десятиліть. Віддячити за це ми можемо лише пам’яттю і чітким усвідомленням того, що мирне небо над головою – не лише стерта метафора, а нагадування про те, як страшно може бути, якщо одного дня все зміниться.
Дякуємо…
Хіросі Катаока: «Жовтий корпус – це мій дім»
З Хіросі я познайомився 2005 року на лекції із українського фольклору. Його, тоді ще студента, з Японії, привела до нас колишня завкафедри фольклористики Дунаєвська Лідія Францівна. Я тоді був на першому курсі, мені все здавалося дивним і цікавим. Однак Хіросі Катаока вразив мене у ті приємні миті початку студентського життя найбільше. Він володів українською мовою майже без акценту, а його знання українських звичаїв були ще більшими, ніж наші – тих, хто вивчав фольклор.
Минуло шість років. Я зустрів Хіросі, який поспішав на лекцію, у коридорі нашого корпусу. Виявилося, пан Катаока за цей час став кандидатом наук і викладачем кафедри китайської, корейської та японської філології. Проте захоплення українським фольклором він не тільки не лишив, а ще й вирішив лишитися в Україні назавжди.
Чому саме? Чим його привабила наша батьківщина та інститут? Про це все далі.
Як ви познайомилися із Україною? Чому вирішили тут працювати?
Це сталося 10 років тому. Коли я був студентом, а потім аспірантом у Японії, то досліджував російську культуру та мову. А 2001-го року поїхав до Санкт-Петербургу, де хотів зібрати побільше фольклорних матеріалів у етимологічному музеї. Ходив туди щодня. І якось випадково я натрапив на відділ українського фольклору. Тоді мене надзвичайно вразили витвори української народної творчості! Я побачив велику різницю між російською й українською культурами. Це й одяг, і звичаї, і багато іншого. Проте я помітив безліч спільних рис українського та японського фольклорів, тому згодом і вирішив їхати до України, щоб досліджувати українські звичаї. Дунаєвська Лідія Францівна (завідувач кафедри фольклористики до 2006 р.) порадила мені написати дисертацію. Для мене це була велика честь, тому я одразу взявся до роботи. Зараз викладаю японську мову і теорію перекладу, а також японську етимологію.
Пам’ятаєте якісь кумедні випадки, пов’язані із першими днями перебування в Україні?
Так, їх вистачало… Мене звати Хіросі. І коли я приїхав до України, то знав лише російську. От я йду, наприклад, вулицею, а люди навколо спілкуються і кажуть: «гроші». А мені здається, що вони говорять Хіросі. Потім проходжу далі – знову чую своє ім’я! Я не міг зрозуміти, звідки вони знають, як мене звати, чому мене кличуть! Я навіть почав хвилюватися за себе.
Що Вас найбільше вразило в Україні?
Найбільше вразили духовні традиції і звичаї. Мені надзвичайно подобається українське
розуміння життя. Я захоплений українськими цінностями, які виявляються у добробуті сім’ї та любові до рідних. В Європі теж є щось подібне, але не в такій мірі. Для японців, звичайно, також сім’я важлива, однак це не на першому місці. Було в Україні й те, що мене прикро вразило. Це бюрократизм, відсутність різних механізмів для виконання елементарних справ і недостатня кількість фахівців своєї справи.
Не набридло постійно працювати зі студентами?
Звісно,ні। Мені це подобається! У нас в Японії викладачі обов’язково спілкуються зі студентами навіть після пар. Вони разом зі студентами і гуляють, і «п’ють» у вільний час. Після занять між студентами і викладачами часто буває якась дискусія чи консультація. Бо, наприклад, в Україні викладачі – це “інтелігенція”. До наукових працівників є певна повага. А в Японії це, свого роду, служба сервісу. У моїй країні студенти часто підходять до викладачів і просто цуплять інформацію.
Чи є різниця між українськими студентами та японськими? Якщо так, то в чому вона виявляється?
Так, є. Характер українського студента надзвичайно спокійний, скромний (байдужий – прим. авт.). На жаль, немає наполегливості. От, коли я приїхав до України, то студенти були більш цілеспрямованими. Зараз не так.
У Вас якісь улюблені місця у Києві?
Так, звичайно, адже я – фольклорист… Мені дуже подобається музей Пирогова, Маріїнський палац, парк імені Тараса Шевченка. Одним із моїх найулюбленіших місць є наш жовтий корпус. Кожного дня протягом п’яти років до 18:00 я знаходжуся саме тут. Я в цьому корпусі майже живу. Це – мій дім.
Скучите Ви за Японією?
Я вже звик жити тут, а в Японії, на жаль, буваю рідко: за ці 6 років я там був лише два місяці. Проте все одно скучаю, бо це – моя батьківщина.
Чи є правдою те, що Ви прийняли рішення лишитися в Україні? Якщо так, то чому, адже всім відомо, що рівень життя у Японії значно вищий?
Мене про це часто запитують в Україні. Звичайно, тільки сама зарплатня в Японії майже у десять разів більша, ніж тут. Японське життя надзвичайно зручне. Однак, будучи патріотом японської культури, поки повертатися не збираюся, бо Лідія Францівна дала мені таку долю. На жаль, вона вже померла і я не можу з нею працювати далі, але цей прекрасний науковець і людина лишили мені безліч завдань, які я мушу виконати. Поки мені треба далі досліджувати українську культуру, бо через це я сюди приїхав, бо це – моє життя.
Що Ви хочете побажати нашим студентам?
Студентське життя дає багато можливостей. Намагайтеся їздити за кордон, щоб знайомитися з різними культурами. І тільки тоді, як побачите на власні очі безліч різних країн, ви зможете проводити паралелі між своєю й чужою культурами. Таким чином будете розвиватися, набиратися чогось нового, розуміти стандарти та звичаї інших народів.
Мукан Володимир
Філологічні знаменитості

рекорд безперервного 50-годинного ефіру. Був ведучим «Євробачення-2005» у Києві. Керівник Gala Media Group. На разі працює ведучим на Gala Radio.
(Справжнє ім’я - Кондратенко Катерина Петрівна)
«Бiсенятко». З весни 1996 відбувся перехід до творчості у поп-авангардному проекті , де поєдналися прадавні слов’янські ритуальні співи з надсучасно аранжованою музикою. Випустила 4 сольних альбоми.
До жовтого корпусу завітали майбутні студенти
- Наш Інститут - це потужний осередок філологічної освіти і науки в Україні. Його створили у 2001 році шляхом об’єднання філологічного факультету, факультету іноземної філології та відділення сходознавства.
Наразі у стінах жовтого корпусу навчається 3 тисячі 216 студентів, 270 аспірантів, 166 іноземних студентів, що вивчають українську мову.
У Інституті філології діє 32 кафедри, 20 навчально-наукових лабораторій, де працюють понад 600 викладачів.
- У інституті вивчають 30 мов. Такою кількістю філологічних дисциплін може похвалитися далеко не кожен європейський університет. Наразі це найбільший підрозділ Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, - сказав Григорій Фокович.
Директор повідомив про зміни умов вступу на спеціальності кафедри китайської, корейської та японської філології, а торкнувся змін вступної кампанії на інші спеціальності.
- Цього року для вступу на відділення літературної творчості потрібно буде пройти ще й творчий конкурс.
Після виступу директора батьки мали можливість поставити питання. Їх найбільше хвилювали питання стажування студентів за кордоном і їхнього поселення.
Потім слово надали заступнику директора з навчально-виховної роботи доценту філологічних наук викладачеві кафедри сучасної української мови Сергію Михайловичу Різнику. Він буде головою приймальної комісії. Заступник директора вказав терміни подачі документів та наголосив, що від числа подачі документів жодним чином не залежить ймовірність вступу на обрану спеціальність.
- Головне, щоб необхідні документи були подані у не пізніше визначених термінів, - наголосив Сергій Михайлович.
Закінчилася презентації нашого інституту на кафедрах. Кожен абітурієнт пішов на ту кафедру, яка його цікавить. У актовій залі залишилися охочі вступити на кафедру китайської, корейської та японської філології. Там студенти цих спеціальностей поставили виставу.
Перелік документів, необхідних при вступі до до Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
1. Заява, у якій вказана обрана спеціальність та форма навчання (подається вступником особисто);
2. Документ державного зразка про повну загальну середню освіту і додаток до нього (оригінал або копія, завірена університетом чи нотаріально за оригіналом);
3. Медична довідка (форма 086)- оригінал або завірена копія;
4. 7 кольорових фотокарток розміром 3 х
4. Сертифікати ЗНО (оригінали або завірені копії) з предметів, що відповідають переліку, визначеному правилами для вступу на обрану вступником спеціальність;
5. Копія паспорта й ідентифікаційного номера;
6. Військовий квиток (приписне свідоцтво).
Teл.: 239-33-97
http://www.philolog.univ.kiev.ua
Текст: Володимир Мукан
Фото:Валерій Попов

