Сила книги та допомога армії

«Найперше – музика у слові», – сказав Поль Верлен. 

У слові – міць та небачена сила, яка рухає світи! А найкраще сховище для слова – книги. Уявіть-но, скільки на сторінках слів, і яка потужна в нас виходить зброя. Книга – це міцна нитка, яка прошиває наше життя, яка зшиває докупи клаптики мрій, досвіду, переживань (нехай не лише власних, а всього людства). 

Саме книги об’єднали студентів та викладачів Інституту філології у бажанні допомогти студентам нашого ВУЗу, які знаходяться в зоні АТО та борються за краще та мирне життя для нас та наших нащадків. 22 вересня у холі ІФу пройшов Благодійний ярмарок "Книга". 

Тож пропонуємо поспілкуватися з тими, хто безпосередньо брав участь у ярмарку, а саме – з організаторами! 

 

Голова Студентського парламенту Інституту філології Світлана Кузік на питання «Відомо, що СПІФ проводить багато благодійних заходів і завжди заохочує студентську ініціативу. Ти принесла на ярмарку «золотий фонд» підручників. Не шкода було розлучатися із книгами?» відповіла:

«Студентський парламент проводить дійсно багато заходів. Усі вони орієнтовані на потреби студентства. Ідея із ярмаркою з'явилася раптово і одразу ж ми взялися за реалізацію. Бо для філологів немає нічого ціннішого за книги. Цього разу  поєднали приємне з корисним. Гроші з ярмарки підуть на потреби наших студентів, що зараз в АТО. Мені було абсолютно не шкода книг. Я розуміла, що віддаю їх на добру справу. За Україну зараз переживає кожен свідомий громадянин. І кожен шукає можливість допомогти. Хтось перераховує гроші на рахунок армії, хтось віддає свій одяг, а я готова віддати свої книги. Це мізерна ціна порівняно із тим, що люди віддають свої життя... І я б зрадістю віддала усі своі книги аби тільки в Україні знову був мир!»

Світлана Кузік літературу і приносила і купувала:

«Звичайно ж, я купила на ярмарці книги, і не лише їх. Я придбала і патріотичні зошити, і смачнюче печиво, і намалювала хною герб Украіни. Атмосфера у холі просто не могла залишити осторонь! 

Це була перша книжкова Ярмарка в ІФ такого формату, і вона вдалася! Тут належне потрібно віддати старанням Марії Василів та команді соціального відділу СПІФ. Ми плануємо зробити ярмарку традиційною, і вже думаємо чим вас вразити наступного разу».

Тож чекаймо нових проектів від СПІФ, а Марія Василів, головний організатор ярмарки, за купою завдань із китайської мови все ж знайшла час та відповіла на декілька наших запитань.

 

Світлана: Маріє, хто ж був ініціатором цієї грандіозної ідеї?

Марія: Хто перший віднайшов таку ідею в стосах своє фантазії – я не знаю. Знаю лиш, що подібні заходи проводилися на інших факультетах та студентами інших ВУЗів. Ініціатива в наших головах існувала досить давно. Тому це спільна справа і привласнювати її зародки комусь одному не доцільно. Разом думаємо, разом втілюємо. Соціальним відділом вирішили змонтувати таку програму. Відчула себе в ролі голови відділу, так як була головним організатором. І подумала, що в реальній проекції це було б не поганим заохоченням після вдалого початку такого дійства, бо не дуже подобається керувати тим, хто мав би мене чомусь навчити.  

Світлана: А тяжкий був процес підготовки до ярмарку?

Марія: Чесно кажучи, було важкувато. Адже головне в будь-якому проекті – це PR та реклама. Мала в своєму розпорядженні групу в соціальній мережі, де не повинно було бути брежнєвського «застою». Постійно благаєш людей зробити репост, адже один запис – крок до всезагальної ознайомленості і людської зацікавленості. В результаті – прагнення допомогти. А насправді було багато випадків нівеляції факту як такого, тому «Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, однак лише з їхньої мовчазної згоди на землі є зрада і вбивство…».

Світлана: Якою була реакція студентів на запланований ярмарок?

Марія: Відреагувало близько 10-15 відсотків, а могло ж і більше. Якби кожен із нас приніс хоча б старий конспект, от як ти, то і вибір був більшим, і коефіцієнт зацікавленості зріс. 

Світлана: Які книги користувалися попитом? 

Марія: Перш за все це підручники Оксани Миколаївни Сліпушко та Людмили Василівни Грицик. Продали майже всі рідкісні історичні видання, які коштували добру копійку. Цікавилися художньою англійською літературою та конспектами :). Як не дивно, але повністю розібрали матеріали з латинської мови. Найменший попит на літературу зі слов’янських мов, але й відповідних матеріалів було не багато. І звичайно що всіх приваблювало печиво, яке приготувала на замовлення нашої команди учениця 9 класу Мар’я Джулай. Виявляється перше посилання в Google на запит «Купити печиво Київ» було надзвичайно фартовим. Колориту програмі додав Денис Берко, студент нашого ВУЗу, який малював хною. Денис навчається на механіко-математичному факультеті і відразу погодився взяти  участь в нашому ярмарку, адже його тато, на превеликий жаль, знаходиться зараз в АТО. 

 

Світлана: Очевидно, що всіх цікавить питання, куди підуть  зібрані кошти.

Марія: Частина із зібраних 5500 гривень ми витратити на парку та кобуру для Марічки Іскровської, студентки нашого ВУЗу, яка знаходиться в зоні АТО. Решта коштів буде витрачена на коптер для тернопільського загону, що теж в зоні антитерористичної операції. 

 

Пригадуючи галас та ажіотаж в холі ІФу в день ярмарку, можна зауважити, що книга – оптимістична річ, як не крути! Марія додала, що, прибираючи під ліжком, знайшла ще шість книг, і тому ті 90 % студентів, які цього разу лишилися осторонь, зможуть реабілітуватися та взяти участь в наступному дійстві. Бо допомагати один одному треба, мету маємо спільну. Світлана Кузів наголосила, що будь-яка ідея має право бути втіленою у життя: ризикнули, і  ризик виправдався! Тому порада кожному - ставте цілі й йдіть до них! 

Дякуємо всім-всім, хто допомагав збирати книги та рекламувати ярмарку! В гуртожитку № 11 головним PR-менеджером була Ірина Рубан, а в 17 гуртожитку допомагали Дарія Каркунова, Марія Музика та Ілона Ситник. Окрема подяка продавцям-консультантам книг! Без ваших пропозицій та переконань всі підручники не розкупили б до 13.00. Дякую всьому ІФу, який плекає унікальні особистості, небайдужі, ініціативні персоналії. Команда СПІФ, Маріє Василів – ваша перемога задля нашого спільного блага!

 

Не будьте байдужими до книги (а відповідно й до життя навколо), бо станете заручником сьогоднішнього дня. Ні кроку вперед, ні кроку назад – деградуюче заціпеніння, життя у вакуумі, де лише віковічна астма. 

Книга – це найсильніший каталізатор у світі! Спроба заперечити сказаному – безглуздя з боку логіки, філософії ба й навіть медицини. Хіба все залежить від вашого власного розуміння «найсильнішого»… Книга – не наркотик; вона – сильніша. Це не допінг у своїй справжній суті. Бо і допінг, і наркотики вбивають після тривалого використання-звикання, а книга – підносить дух, пробуджує всередині силу, наділяє нас магнетичними зарядами та дарує радість до життя! 

 

Стецюк Світлана 

Фото: Микита Завілінський

«Пишіть листи і надсилайте вчасно…»

Пишіть листи і надсилайте вчасно,

Коли їх ждуть далекі адресати,

Коли є час, коли немає часу,

І коли навіть ні про що писати…

Ліна Костенко

Геніальна українська поетеса словом влучила в ціль, бо вона таки точно здогадувалася  про всеохоплюючу владу технічних машин на всіх рівнях людського життя. Писала вона про лист – невмирущий рукопис, а «рукописи не горять».  От лишень в останньому рядку Ліна Костенко мене дещо здивувала. Писати, людоньки, завжди є про що. Нехай навіть не про значне й тривале, але про короткочасне, як той дощ, що народжений гармонією природи та барвами веселкових крапель.

Коли я побачила, як Муза губиться у численних «вікнах», соціальних мережах, Instagram-aх та gmail-ах стало сумно та гірко. Українцям подарували пісню, яка із калинових стиглих слів. Їх можна перлами нанизати на тендітне волокно й отримати найчудесніший дар. Листи – це ті волокна, які збирають яскраві сказання у щирі послання. Навколо – світ; у світі – життя; життя – час; час – гроші. Стереотипні уявлення – найлютіший ворог, конкурент, який нищить картини, шедеври, що людство створює віками.  Чому колись листи літали з голубами, складалися в тонни і не були макулатурою? Бо вони були спогадами, найприємнішими подарунками від коханих, рідних, друзів та й просто знайомих. Невже у вашої бабусі не знайдеться скарбнички з посланнями від дідуся, яка пронизана любов’ю? Напевно тоді він був моряком і писав дружині про нові країни, незримі простори і про нову шаль, яку везе з теплом та ніжністю. Поцікавтеся в батьків чи не мають вони власних «мемуарних переписок». Я поцікавилася. На горищі, в купі пилу та в павутині сплять вітання з Новим Роком, з 8 Березня, з 1 Травня та з Різдвом. Там немає історичних фактів та доленосних передбачень, бо там – людська щирість, увага, ласка, почуття і вічність.

І тоді я взяла аркуш паперу. Він не був щойно з типографії, був цупким, і я всіяла його словами, створила свою маленьку галактику.  Відчула щось неймовірне й дивне. Енергія слова наповнила кожну молекулу духу. 

Написала 5 листів, підписала 25 листівок і навіть не стомилася. Щойно повернувшись із мальовничого Заходу мала про що писати. Так як очі не могли намилуватися казковим Львовом, так і рука не стомлювалася описувати Площу Ринок, гостроверхі таємничі собори,  аромат кави в «Копальні», атмосферу в «Криївці» і нічне місто. В кожних підписах я лишила частинку себе, свого настрою, любові, враження, які не спаплюжені повільним Інтернетом, низькою якістю та спамами.  Писати листи так просто, а ми обираємо нудні смс-повідомлення і замінюємо справжнє прихованими смайлами. Завжди звикли собі все ускладнювати. Хтось звинувачує брак фантазії, хтось – часу, інші бажають іти в ногу із часом і вважають листи нікому не потрібним сміттям. Бійтеся байдужих, бо якщо людина не цінує листи, написані близькими – вона взагалі тоді мало чого цінує в житті. Адже лист – це час присвячений йому чи їй, слова підібрані спеціально під особистість, асоціації та найкращі спогади, які формують маленьку повість. Листи перечитують, а не гублять в нетрях емейловських короткометражок.

Листи – це разки намиста, які можуть бути набагато приємнішим презентом аніж чергова брендова сумочка чи сукня. Одяг та аксесуари виходять із моди вже наступного сезону, а от лист лишається в пам’яті вічно. Він підходить до будь-якого настрою, вбрання та макіяжу. Саме в ньому приховано природну вірність та віддачу. А кому ж як не філологам продовжувати традиції листування. Ми пропагуємо слово, ми живемо словом, досліджуємо його, розбираємо на морфеми, транскрибуємо, використовуємо у переносних значеннях. Паралельно із цими складними операціями написати листа другу чи батькам дуже просто. Не потрібно перечитувати томи словників та посібників. Потрібно взяти аркуш, ручку і написати мамі, як сильно ти її любиш; подрузі – як давно ви не бачилися і як би хотілося побачити; коханому – про сходи сонця, які б ви зустріли разом. А уявіть-но, як через багато років, ставши відомими перекладачами, письменниками, публіцистами, дослідниками, ваші листи слугуватимуть вашим же архівом історії. Це будуть частинки автобіографій, мемуарів, спогадів. Оригінали від відомих особистостей, які не лінувалися писати про небо і кохання. Папір же витриваліший за операційні системи, де найменша помилка – знищення даних…

Пишіть про те, що ви живі-здорові,

Не говоріть, чого ви так мовчали.

Не треб слів, навіщо бандеролі?

Ау! – і все, крізь роки і печалі.

Ваша Стецюк Світлана 

Шевченківський бенкет в ІФ, або «Чи любите Ви фірмовий філологічний «чай»?»

Моя математично-філологічно-мистецька фантазія невтомно пише книгу найсмачніших «словесних рецептів». Літературний напій фірмового приготування Анастасії Євдокимової, безперечно, втамував спрагу до дискутування мешканців сонячного Інституту філології. Теплий чай «Shevaforeva» зі смаком новизни та гостроти  подавали в 63 аудиторії, де панувала атмосфера реального зацікавлення в почутому.

Дискусія не була обмежена жодними рамками академічності. Все було абсолютно вільно: від слова до слова,  від думки до думки, від найменшого шелесту аркуша до активної жестикуляції при доведенні своєї позиції.

 

Ми розглянули Тараса Григоровича у трьох площинах: картини, музики та твору. Жодних сухих фактів – лише слова-цукерки, що злітали з уст Христини, Софії, Оксани та Орисі. Дівчата-доповідачі ділилися з присутніми своїм розумінням справжнього українського генія. Дискусія була продуктивною, адже             відбувалася в площині діалогу. Це чудово підмітила Галина Усатенко.

 

Так чому ж Шевченко актуальний? Ми намагалися відійти від уїдливого, заангажованого стереотипу та пов’язування цієї дискусії із 200-річчям відомого поета. Мета будь-якого спілкування – дійти консенсусу. Сподіваюся, ми до нього дійшли.  Якщо навіть не публічно та не при сприйнятті учасників, то хоча б всередині самих себе.

 

Хтось активно наполягав на тому, що якби Тарас був нашим сучасником, то неодмінно став би репером, хтось – що героєм Майдану, інші – що був би шаленим запальним юнаком. Дехто відмовлявся виносити його із елітарного та сакрального дискурсу сприйняття, а письменник Олександр Ірванець зачитував невідомі для пересічного слухача факти із життя біографії, а саме – любовні колізії, які витворювали навколо поета круговерть. Цю круговерть та шторми його душі надзвичайно влучно передали художники Іван Семесюк, Іван Коляда, Андрій Єрмоленко та інші.

 

Коли я вип’ю чаю, мені завжди стає тепло та спокійно. Коли я з’їм цукерку – відчуваю натхнення та внутрішній спокій. Сьогоднішній літературний напій виявився найміцнішим за своїм присмаком.

 

Якщо ви не знаєте, як приготувати такий літературно-солодкий чай – не засмучуйтеся. Запитайте рецепт в пані Анастасії та її колег. Я певна, вона допоможе.  Пропорції не складні: щіпка наполегливості, чашка інформації, ложка цікавинки, жменя бажання та підтримки з боку наставників.

 

Додатковий шоколадно-лимонний  (можливо, хтось відчує в нім гіркоту)  кекс до нашого чаю:  сьогодні, побачивши, почувши та відчувши «Шевуфорева» в різних іпостасях, чомусь вписала собі в мозок таку ремарку: «Багатогранна він особистість, зі своїми гріхами, емоційними впливами та нервовими рухами мелодійної арфи його серця. Однак, перед нами все ж людина; такого ж анатомічного та фізіологічного складу як і ми з вами, з періодичними фрустраціями та внутрішніми поривами неоднозначності, з вічною невизначеністю та пошуками другої половинки. Шевченка у сучасних інтерпретаціях зробила богиня: невідомо чи ідеальна, чи зі своїми надприродними чарами та грішними навіюваннями, невідомо хто саме:  чи то Репніна, чи то Закревська, чи, можливо, остання – Лукерія. Апріорі Муза надихає, але сильна напруга часом вибиває пробки. Віддайте належне цьому диявольському коханню… Тарас Григорович, перш за все, – людина!»

 

 

 

Ваша Стецюк Світлана

 

Фото: Аліна Літая 

 

 

Поетичний вечір з «FEELLYRIC»

Вчора, 15 березня, у вільному просторі «Часопис» відбувся поетичний вечір «FEELLYRIC», який організували чотири красуні з Інституту філології: Анна Бурдиляк, Соня Клещук, Анастасія Шевченко та Мар'яна Степась.
Варто зазначити, що подібна організаторська робота в поетичній сфері спіткала дівчат вперше, проте вони зуміли відзначитися. Адже не кожен модератор спромігся би провести онлайн-конференцію з Сергієм Жаданом, коли він в цей час знаходиться в іншій країні, а саме в Ляйпцігу на фестивалі «Leipziger Buchmesse»  разом з Юрієм Андруховичем, Мар’яною Савкою, Іреною Карпою, Любкою Дерешем, Андрієм Курковим та багатьма іншими.
Жадан потішив відвідувачів вечора своєю поезією та гарним настроєм. Серед присутніх поетів були: майже в цілому складі автори збірок «Цілодобово-1, 2» - Богдан-Олег Горобчук та Павло Коробчук; Олег Романенко, Таня-Марія Литвинюк. Свою майстерність слова продемонстрували молоді поети Сашко Ткачинський та Оксана Боровець. Вечір закінчився відео-поезією на слова вірша «Зміна декорацій» Юрія Андруховича, наданий фестивалем «Циклоп».

Організатори події та редакція газети «Абзац» щиро запрошуємо наших читачів на наступні вечори «FEELLYRIC».  Нагадуємо про те, що всі охочі студенти можуть долучитися до конкурсу відео-поезій в рамках проекту.

 

 

 

 

Текст - Міхєєва Станіслава

Світлини надала - Соня Клещук

 

АбZац став інформаційним партнером фестивалю "КобзарТ"

З 28 березня по 4 квітня 2014 року в Києві відбудеться Літературно-мистецький фестиваль «КобзарТ» – восьмиденна акція від київської галереї «Лавра» та молодих українських митців. 

 

 

Фестиваль приурочено до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, проте організатори заходу пропонують неофіціозний погляд на постать цього славетного українського поета і художника.

«Для нас Шевченко – не забронзовілий пам'ятник, а дуже актуальний наразі митець. Тому фестиваль «КобзарТ» став не даниною ролі Тараса Григоровича в українській літературі, образотвочому мистецтві чи громадському житті, а передовсім – майданчиком для самовираження молодих поетів, художників, кінорежисерів, театралів та музичних гуртів. Сучасні українські митці не відкидають творчості Шевченка, а по-своєму переосмислюють її. Наслідком цього переосмислення і є переважна більшість акцій, що будуть представлені на фестивалі», – відзначила директор галереї «Лавра» Тетяна Міронова.

Взяти участь у фестивалі зголосилися провідні українські поети молодшого покоління – Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук, Артем Полежака, Анна Малігон, а також – класики сучасної української літератури Олег Лишега та брати Капранови.

Театр Володимира Завальнюка «Перетворення» в рамках фестивалю представить свою найновішу п’єсу, прем’єра якої нещодавно з аншлагом пройшла в Палаці «Україна»  – «Великий Льох», по однойменній містерії Тараса Шевченка. Окрім того, в ході фестивалю «КобзарТ» відбудеться показ тематичних кінострічок від фестивалю документального кіно «Kinolitopys». Музична частина фестивалю буде представлена виступами молодих, але уже відомих українських виконаців «Діти Неба», «воЦап», «Телері», Христини Халімонової та інших.

В окремому експозиційному просторі галереї «Лавра» в рамках фестивалю «КобзарТ» відбудеться виставка найзнаковіших молодих українських художників. А в вуличній галереї «Instalazzia» від Благодійної Фундації України «Відкриті серця», що розташовується в дворику, експонуватимуть фотороботи членів Спілки фотохудожників України.

«Програма фестивалю «КобзарТ» – дуже насичена, але її не можна вважати еклектичною. В своєму сприйнятті Тараса Шевченка ми акцентуємо на тому, що він був водночас видатним художником, поетом, прозаїком і громадським діячем – тобто людиною всебічною. Саме тому ми не зосереджувалися на якомусь одному виді мистецтва, а дали змогу висловитися багатьом митцям», – наголосила Тетяна Міронова.

Подробиці про фестиваль «КобзарТ», а також щоденну програму шукайте на офіційних сторінках фестивалю в соціальних мережах Facebook та ВКонтакте:

https://www.facebook.com/kobzartfest

http://vk.com/kobzart

 

 

 

Київська міська галерея мистецтв «Лавра» — один із чільних культурно-мистецьких осередків столиці України. Закритий експозиційний простір — понад 1000 м², також діють відкриті майданчики. Окрім власне виставкових проектів, тут відбуваються прем'єрні покази вистав провідних українських театральних режисерів, фестивалі сучасного мистецтва, кінопокази, презентації сучасного мистецтва, концерти зірок світового та українського музичного авангарду, покази мод, освітні заходи.

Інформація для довідок:

Богдан Горобчук, арт-директор фестивалю

+3 8 0635835280

lavra.art.gallery@gmail.com

Головний медіа-партнер фестивалю «КобзарТ» – газета «День».  

Інформаційні партнери: Gazeta.ua, онлайн-газета «АбZaц», портал «Litfest.ru», МО «Остання Барикада», сайт «Лови момент!»

 

 

 

Працьовита та талановита...

Посмішка на обличчі, вишукана постава, рішуча хода. Її ми бачимо кожного дня. Світлана Сукач, Голова Студентського парламенту Інституту філології, поділилась з редакцією онлайн-газети «Абzац» своєю творчістю.  

Alter ego

Яскравий, теплий, світлий промінчик прокрався в кабінет моєї душі…Все ніби враз перемінилось , і ось я вже відчуваю запах полум’яно-рожевих троянд… Тепер я не розумію де реальність, а де сон. А може і не хочу розуміти… Ніби дві площини в мені, боряться за право голосу. Одна тягне мене у світ підступних реалій, а інша спокушає пристрастю та коханням. І лише маленький, світлий промінчик дає змогу зрозуміти, що рай на землі існує. Душа набуває іншого значення. Вже не потрібно думати, адже палке серце все вирішує за тебе. Я відчуваю як цей промінчик стає все ближчим. І ось він уже із трепетом доторкнувся до мого тіла. Він такий палкий, він ніжить мене, і здається я от-от запалаю…

Але що це? Сірі стіни, телефон і факс… Кур’єр приніс нову пошту…Все це так банально! Куди ж подівся той промінчик? Він не може просто так піти. Я не сказала йому головного! Куди ж ти? Стій! Він обернувся… і все в мені ніби обернулось з ним. Такий ніжний, ласкавий... Він манить мене своїми золотистими кольорами, і це не можливо порівняти з чимось іншим. Його погляд пронизує мене, і здається він вже досягнув мого серця. О! Як би я хотіла залишитись в цьому світі назавжди. Як би я хотіла сказати йому все що відчуваю! Сказати, що без нього життя нестерпне, що кожної зустрічі з ним я чекаю як дива, що тільки з ним моя душа набуває рожевих і блакитних фарб одночасно. Що кожен його погляд – ніби солодкий мед на душу, що кожен його дотик – ніжна пелюстка на шовковім покривалі… Якби я тільки мала шанс стати таким же ласкавим промінчиком… я б не покидала його ні на мить. Ми б разом безкінечно кружляли світом, люблячи інших своїм теплом і барвами. Тепер я готова! Так! Я все розповім йому! Моя пристрасна частинка бере верх над реальністю. І ось-ось все станеться… Він пригорнув мене до свого теплого плеча, і десь в середині зацвіла вишня-надія. Надія, що так буде завжди… що нічого не стане нам на заваді...

Але на справді все не так. І ось я знову в сірому кабінеті… Тут лише похмурі стіни, від котрих віє холодом… І хочеться тікати, тікати як най далі з цього жаху! Та це не можливо, бо навкруги - життя… Лише мій милий, ніжний промінчик, залишив по собі вже звичний для мене запах, моїх улюблених, полум’яно-рожевих троянд… Мій милий, я так нічого і не сказала тобі… Але я скажу! Я обов’язково скажу тобі все… колись, обов’язково скажу…             

                        Треба подолати

Життя диктує нам свої закони,

Сьогодні власні пани – то є все!

Керують всім! Беруть нас у полони!

А люди мовчки терплять це усе.

Вже опускаються останні руки,

Миритись більше нікому із цим.

Стражденні сили тратяться на інше,

Яскраві фарби бліднуть поміж всім.

Але ж ми люди і нам властиво жити!

Ми мусимо боротись до кінця,

Проклятих іродів ізжити з світу,

Нехай самі собі руйнують майбуття!

Якщо набридли будні темно-сірі,

І це політизоване життя,

Скажи всім «Ні!» Вставай! Іди до цілі!

Керуй кермом жорстокого буття.

Людина – це є щось, що треба подолати,

Ти знаєш це десь глибоко в душі.

Та сидячи удома на дивані,

Наврядчи зміниш русло у житті.

Читаймо українське!

       Книги... Вони супроводжують нас протягом всього життя. Ще слухаючи казки, які читала матуся, ми пізнавали цей світ й відкривали для себе щось нове. Сторінка за сторінкою, день за днем, ми стаємо старшими й наші книги дорослішають також. Тоді кожен відчуває, що йому більше до душі: детективи чи фентезі, Хемінгуей чи Толстой, класика чи все ж сучасність.

        Звісно, світова література є напрочуд різноманітною, дозволяє читачеві поринути в життя людей, які живуть в інших країнах, їх звичаї та манери. Але не потрібно забувати й про нашу рідну літературу, українську, яка розвивається не менш стрімко. Хоча, на жаль, є менш популярною серед сучасної молоді. "Абзац" спробує виправляти  ситуацію! Наразі нам хотілося б поділитись враженнями від прочитання роману Ліни Василівни Костенко "Записки українського самашедшого".

       "Записки..." - перший прозовий роман Ліни Костенко. Це навіть важко назвати художнім твором - більше нагадує щоденник пересічного українця. Де, інколи в досить різкій формі, описуються всі реалії нашого життя: політики, яким начхати на народ і які думають лише про власний добробут, свобода слова:"Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити", важкі робочі будні,які роблять людей "буденними". Устами головного героя промовляє Історія нового тисячоліття. Від самого його початку й до Помаранчевої революції. Мабуть, саме тому ця книга є такою актуальною для нашого покоління, адже в ній об'єктивно висвітлюються всі найважливіші події України та світу загалом, що відбулись в зазначений період. Комусь ця інформація може здатися занадто важкою, навіть депресивною, але це - реальність, тут нічого не вдієш. Ми можемо жити, не знімаючи рожевих окулярів, які так старанно підібрали для нас можновладці, створюючи ілюзію покращеного життя. "Записки..." гарантують повернення до реальності, такої, якою вона є. Ця книга не належить до тих, які, прочитавши увечері, зранку й не згадаєш про що йдеться. Читати її - справжня насолода від глибини думок та майстерного вживання слова. Хочеться робити це неквапливо, пропускаючи кожну фразу через себе. Роман змушує задуматись про наше минуле, теперішнє й майбутнє. Адже саме ми, молодь, маємо змогу змінити останнє. Для цього потрібно лише проявляти ініціативу. Бути не "самашедшим", що живе подіями, на які ніяк не може вплинути, а Людиною, яка бажає змінити життя в країні на краще й робить для цього все можливе.

    До слова, першим читачем першої верстки твору «Записки українського самашедшого» став Іван Дзюба. Його слова про роман – доволі промовисті: «Вражаюча хроніка душі інтелігента в світі абсурдів – українського і планетарного. Стаючи індивідуально пережитими, вони створюють високий емоційний та інтелектуальний градус твору. Дуже бажано і важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами. Це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима».

        P. S.  19 березня поетеса відсвяткувала свій 83-й деня народження! Тож, користуючись нагодою, щиро вітаємо Вас, Ліно Василівно, з цим святом! Бажаємо творчого натхнення і так багато справжнього щастя, як мурашок на шкірі людей, що читають ваші вірші! Адже кожен з них зачіпає найніжніші струни душі, є впізнаваним та близьким для читачів. Дякуємо Вам і з нетерпінням чекаємо продовження "Записок...".

З найкращими побажаннями, команда газети "Абzац"

Світлана Попова

Що читає сучасна молодь?

 «Отакої! Ти, мабуть, багато читаєш!» - саме так реагують люди, коли чують, що ти майбутній філолог. До того ж, просять процитувати їм «Катерину» Тараса Шевченка. Ти стоїш, витріщивши очі, і не знаєш, з чого почати, адже насправді, незважаючи на глибоку повагу до Кобзаря,  віддаєш перевагу зовсім іншим творам.

То ж яка література до вподоби сучасній молоді? І чи любить вона читати?

Замальовка №5 (патетична)

Надихають «Степовий вовк» Германа Гессе і «Чарівна флейта» Моцарта.

Жила душа у синьому мареві і плекала в собі турботи й думки. Вона зростала і вчилася бачити суть. Вона поглинала весь світ і прагнула всотати перлини божественної мудрості. Вона не знала іншого буття, окрім власного, а тому чуже існування здавалося їй надуманим і несправжнім. Прекрасне жило у музиці. Вона це знала напевно і шукала між нотами таємниці світобудови. Вона шукала істину, бо не знала, що чисте пізнання – то руйнація. Пекельний вогонь вона сприймала за сонячні бісики і тремтіла в блаженстві розкутої гри фантазії, не знаючи, що кожної солодкої миті вона розщеплюється на безліч буремних «Я».

І якось розвіялось марево. І блакить розчинилася в густому тумані, і світ почорнів, і заснув на руїнах цілісності сірий попіл.

Душа вважала, що світ усередині неї подвоївся. І дві сили стали на герць одна проти одної. І перша з них була Замріяна слабкість, а друга – Звірина Лють.

О, ця війна була суцільним випробуванням. Нелегко бути полем бою для двох ледь не протилежних сутностей. І з часом Душа забула, що від народження була цілісністю і звикла до множинності своїх «Я». От тільки їх було не два. Мільйони душ, дрібних і непомітних, жили у ній і не здогадувались, що живуть по-сусідству. Душа полювала на «Я» всередині себе і, вполювавши одне, влаштовувала суд інквізиції. «Я» горіло прекрасним вогнем і, помираючи, дарувало життя тисячам, десяткам тисяч подібних до себе. Душа не чула натовпу у собі і вважала, що «Я» незнищенне. Тоді вона вперше злякалася вічності: а що як вічне життя – це вигадка вічного помирання? Божевілля. Душа згадала про Моцарта і заспокоїлась, бо музика таки живе, а не конає.

Заплутавшись у собі, душа лишила позаду внутрішній розбрат між сутностями і вийшла назовні, в той світ, що його колись вважала несправжнім. Їй було байдуже. Вона йшла з темряви, з глухої пустки і опинилася у вирі карнавалу – танців, обіймів, ніби чиєїсь кольорової фантазії. Душа задумалась: чи це не її вітають з поверненням, чи не є і вона сама чиєюсь сутністю? Чи може бути так, що за безліччю своїх проблем вона забула, що належить чиїйсь душі і має живити її натхненням і спогадами?

Затихла музика. Припинились танці. І раптом – барабанний бій. І десь засміявся Моцарт. Душа здогадалася! Вона відчула, як в ній оживають убиті «Я», вона відчула їх усіх разом, і світлом наповнилися всі її сутності. І, побачивши один одного, сутності посміхнулися і довго ще лунали радісні голоси. Душа не була щаслива, але ж тимчасово. Тепер вона знала, що є частиною якогось безмежного Всесвіту, де інші душі живуть за чудернацькими правилами і пишуть дивакуваті закони. Вона побачила, що й у цьому величезному Всесвіті існує безліч маленьких світів, де все те саме і всі ті самі, але ніби водночас різні до невпізнаваності.

Тепер Душа знала, що щастя – то гармонія сутностей всередині неї. І кожне «Я», здобуте в блаженній миті пізнання, із першим подихом своїм долучається до старого, але бадьорого товариства.

Анастасія Кучинська